Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Ну й що думаєш діяти? – задав Нечай Івану запитання, яке той не наважувався поставити сам собі.

– Піду за нею.

– Як?

– Так, як і минулого разу, муром.

– А далі?

Богун знизав плечима.

– Ну от що, – Нечай наповнив келихи оковитою, – запам'ятай: головне не лізти на рожен. Ти й Ганну збираєшся по стіні виносити, чи, може, панна вміє літати?

– Я поки що не думав над тим, як виходити.

– Отож-бо. Тут головою потрібно працювати. Агов, Іване, – підкликав він служника.

Той немов виріс з-під землі:

– Тут я, ясний пане!

– А сідай-но з нами. Випий, закуси.

– Що ви, – лише замахав руками служник, – не голодний я.

– То чарку оковитої візьми.

Служник нерішуче поглянув на сулію з горілкою, потім на вікна шинку. Кілька секунд вагався.

– А біс йому в пельку! – вдарив шапкою до лави по роздумах, – вип'ю, коли піднесете!

– Ну то сідай.

– Я так.

Нечай знизав плечима:

– Як знаєш. Випий за здоров'я нашого пана хорунжого і його нареченої.

Служник досить вправно вихилив чарку і, крекнувши, обтер вуса.

– Най будуть здорові, – поштиво мовив.

– Ще одну? – примружився на нього Савка.

– А! – знову махнув він рукою. – Давай!

Після другої чарки Іван дістав з торбинки, що висіла в нього при поясі, глиняну люльку-буруньку і заходився накладати її тютюном.

– Візьми мого тютюну, чоловіче, то добрий тютюн, – запропонував йому Нечай, але Іван відмовився.

– Я свій, – кинув лиш.

– То як же це ти, хрещена душа, до жида на побігеньки потрапив? Бачу – хлопак нівроку. Тобі би шабля більше пасувала, аніж жидівські баняки.

Іван одразу ж спохмурнів.

– Для чого покликав мене, пане? – мовив він глухим голосом, упершись непорушним поглядом у потемнілі від часу дошки столу. – Сорому мого на сміх здійняти? Не потрібно, мене й так достатньо Бог карає.

Несподівано для себе козаки відчули в голосі служника зовсім нові нотки. Тепер перед ними був не той запобігливий Іван, якого бачили хвилину тому. Він перетворився на людину, яка приховує в душі біль та сором за становище, у якому довелося опинитися.

– За віщо ж він тебе карає? – вперше втрутився в розмову Богун.

– Хто знає?… Мабуть, доля моя така.

Нечай недбалим рухом налив до країв служникові чарку.

– Не гнівайся, чоловіче. Як на те твоя воля, випий з нами та повідай свою біду. Допомогти не обіцяю, проте хтозна, може, й допоможу.

Іван мовчки сів за стіл, проковтнув горілку і почав розповідь, посмоктуючи люльку. Час від часу кидав на вікна шинку вже спокійні погляди. Горілка робила своє.

– Та оповідка моя не диковина, козаче. Ніде не бував, слави не здобував. Працював собі в кузні. Спочатку в помічниках. У майстра коваля донька гарна була… Ви вже вибачайте, що здалеку починаю. Ось пригадую все і не вірю досі, що зі мною все сталося… надто добре спочатку все складалося, надто добре, – Іван затягнувся димом і закашлявся. – Ох і добрий бакунець, біс йому між ребра, аж очі ріже!..

Він кілька хвилин мовчав, немов вагався, чи пускати незнайомих козаків у глибини своєї зраненої душі. Нарешті наважився:

– Ну от. Хоч і не вельми коваль Опанас радів, але за півроку побралися ми з його Одаркою. Тут маю йому належне віддати, царствіє небесне старенькому – як тільки зрозумів, що вдіяти нічого не вдіє, а Одарка до мене лине, прийняв учорашнього підмайстра як рідного сина. Хоч і шеляга за душею в зятя не водилося. Сказав лишень: ти тепер, Іване, за неї в одвіті. Живіть чесно, любіться, працюйте, то й Бог вам воздасть, а я скільки сили достане. І почали ми жити однією сім'єю. Спочатку в тестевій хаті, потім, коли старший мій, Филон, народився, власну хату поставили… Добра була хата, Одарка як побілить, над вікнами виноградні грона, квіти, фарбою підмалює, вони так і сміються, немов живі! Коли Оленка, меншенька, народилася, тесть уже й помер, тож усе мені перейшло – кузня, дві хати, коней косяк у півтораста голів, обора… Одарка у них одиначкою була. Люди наші, барські, мене добре знали, і я нікого не ображав. Брав потроху, робити намагався справно. Мої серпи, лемехи та заступи ще й тепер людям добром служать. І по мені залишаться… добре жив, чого там Бога гнівити… Та ось біда, почав я частенько в чарку заглядати. Бувало, по кілька днів уряд пив та гуляв. А чому не гульнути? Тоді вже двох працівників собі мав. Бувало, робота робиться, а я знай собі, горілочку кружляю. І компанію завжди знаходив… Тоді не те, що тепер, з Іваном Ковалем багато хто знатися хотів. І з міщан, бач! Навіть шляхтичі. У мене мало не половина Гірського і Чемериського кварталів коней підковували.