Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

Ганна пильно поглянула на Конєцпольського. Струнка, як для п'ятдесятитрьохрічного чоловіка постать, смолисте, із сивиною, волосся. Шляхетні риси обличчя, відкритий чесний погляд. Справжній лицар, який до того ж від усієї душі бажає для неї добра, намагається влаштувати її життя, піклується, немов про власну дитину. Але ні! Не введе її в оману облудний його погляд і тихий повчальний голос. Цікаво, а чи не таким самим єлейним голосом він віддавав розпорядження, щоб її не відпускали на богослужіння до православного храму? Адже це за його наказом за Ганною невідступно стежать дві сестри-кармелітки. І вдень, і вночі бурмочуть про переваги римського обряду й неправдивість схизми. А яким поглядом він дивився, коли приєднував до своїх безмежних володінь той клаптик землі, що його заслужив на королівській службі протягом цілого життя вірний ідеалам корони поручник Заболоцький? Тоді пан Станіслав уже знав, що в Заболоцького залишилася донька, але в силу своєї необізнаності із законами і судовою справою вона не може позиватися з ним у питаннях спадку. Навіть цієї миті, коли Конєцпольський лив єлей і вправлявся у витонченій словесності на тему добрих намірів, він, і Ганна добре знала це, тамував у собі лють, навіяну відчуттям, що втрачає, завдяки її непоступливості, кілька сотень тисяч злотих. Вона гордовито здійняла голову і подивилась в очі Конєцпольському повним самоповаги поглядом.

– Я не потребую ТАКОЇ турботи, дядечку. Дозволь мені власноруч здійснювати власні помилки.

Пан Станіслав кілька хвилин мовчав. Коли нарешті перервав мовчанку, в його голосі дзвенів метал:

– Що ж, я так розумію, ти насмілюєшся піти всупереч моїй волі?

– Так, дядечку.

– Нахабне дівчисько! Бачить Бог, я хотів учинити якнайкраще. Знай: якщо ти не підеш заміж за Ястржемського, тобі залишиться лише одна дорога – кляштор!

– Як ваша ясновельможність забажає.

От і все. От і все, чого можливо домогтися від цієї схизматки-напіврусинки. У двері тихенько постукали.

– Входьте! – роздратовано крикнув Конєцпольський. Крізь двері нерішуче прослизнув мажордом.

– Терміновий лист від пана Ястржемського, ваша…

– Подай сюди!

Пан Станіслав вихопив з рук дворецького листа, і той миттєво зник. Зламавши печатку, гетьман швидко пробіг очима рядки. Недбало кинув пергамент на вкритий золототканою парчею стіл.

– Панночко! – офіційним тоном звернувся він до Ганни. – Пан Ястржемський сповіщає цим листом, що в силу обставин, які склалися, він може прибути лише завтра вранці. Отже, ви маєте рівно добу на роздуми. Після неї ви або дасте свою згоду на одруження, або наступну ніч будете ночувати як послушниця в кляшторі святої Марії Магдалини. Я все сказав. Дворецький!

Мажордом з'явився через мить. Очевидно, як завжди, очікував під дверима.

– Проведіть панночку до її кімнати і прослідкуйте, щоб її не турбували. Вона повинна подумати над багатьма важливими для себе речами.

І лише тепер, після цієї надзвичайно важкої розмови, Ганна відчула, що втрачає самовладання. Очі наповнилися сльозами, у горлі зрадливо задряпало, а ноги відчутно затремтіли. Обличчя Конєцпольського попливло, віддаляючись, затанцювало серед язиків полум'я в мармуровій пащі каміна, змішалось з візерунками на драпованих криваво-червоним атласом стінах. У вухах пролунав багаторазово крик: «Ночуватимеш у кляшторі!», він чувся чомусь на тлі урочистих звуків органа і протяжного співу хору, який витягував псалми давньоримською мовою. Лише завдяки величезному зусиллю волі Ганна взяла себе до рук, присіла перед Конєцпольським у витонченому реверансі, і гордовито вийшла з кімнати. Тієї миті, коли йшла в супроводі мажордома довгими коридорами гетьманської резиденції, де лунали лунко найтихіші кроки, їй раптом захотілося прошепотіти: «Іваночку, врятуй мене!» Усе ж стрималася. «Я не потребую рятівника! – носилося в розпеченому мозку. – Мені потрібне кохання, або…»

Дорогу, яка залишилася до Бару, здолали швидко – на неї пішло не більше трьох годин. Швидко промчали запорошеним передмістям, повз кривобокі будівлі з почорнілими дахами і зяючими пусткою прорізами вікон, повз низькі тини і порослі запиленими вітами чорноклену пустища. Спинилися поблизу мосту, який вів крізь міську браму до міста. У вируючому потоці возів, комонників та піших барців, котрий рипів, гудів та розмовляв десятками голосів, козаки загубилися, немов нікчемний човник серед бурхливих хвиль. Нечай недбало вкинув у руку митника кілька мідних монет, розраховуючись за мостове, і грізно поглянув на Івана – той хотів йому перечити.