Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Так, панно, я слухаю вас, і нехай піді мною розверзнеться земля, коли я хоч на йоту візьму під сумнів ваше шляхетне поводження зі мною і моїми нещасними драгунами. Як відомо, сила долає силу, і ці два хоробрі юнаки, спільно зі своїм третім старшим товаришем, довели нам правдивість такого висловлювання. Тож мені залишається лише захоплюватись їхнім військовим вмінням і вашим милосердям. Я цілком віддаюся до ваших рук, тож вам і вирішувати долю старого вояка! – і Тицевський приклав правицю до грудей та покірно схилив голову.

Ганна якусь мить дивилася на нього, на своїх супутників, які стояли, не втручаючись до розмови, і нарешті рішуче сказала:

– Пане Тицевський, Бог милував усіх нас. На цьому полі, не дивлячись на кількість пролитої крові, всі залишилися живими. Тепер я благаю вас: не переслідуйте нас надалі, маю-бо шляхетне право обирати власноручно свою долю і подальше життя. Так і вчиню… Ви кохали коли-небудь, пане ротмістре?

Довга мовчанка.

Нарешті Тицевський зітхнув:

– Я бажаю вам щастя, панно. Знайте і не дивуйтеся – коли настане пора вашого весілля, ротмістр Тицевський зуміє приготувати такий дарунок, який буде не соромно піднести племінниці коронного гетьмана і козакові, котрий у чесному бою постав, аби захистити своє кохання, і переміг. Як твоє ім'я, лицарю? – з останньою фразою він звернувся до Богуна.

– Іван.

– То є добже ім'я. А як ім'я батька твого, роду твого? Повір, не задля помсти, не задля шпигунства запитую тебе. Потрібно воно мені тільки для того, щоб сказати його моїм синам, як приклад мужності і військової майстерності.

Богун трохи помовчав. Ще не осіли в душі спомини про блискуче лезо, що його хвилину тому посилав йому на згубу цей лях. Але щось почуте в голосі поляка, щось непомітне, про що говорив лише погляд Тицевського, підказувало йому – ротмістр цілком щирий з ним. І Богун приховав зверхній тон, котрий вже готовий був пролунати у глузливих словах.

– Іван Теодорович Богун, сотенний хорунжий Вороновицької сотні Брацлавського полку, – стримано відказав він. – А поряд зі мною стоять Данило Степанович Нечай, теж козак шляхетного роду, який став мені побратимом ще на спекотних берегах Анатолії, і Савка Обдертий, наречений так січовим лицарством, і той, хто має повагу того лицарства за хоробрість свою під час багатьох битв. Щиро дякуємо тобі, пане, за лицарську наснагу, а тепер вибачай, мусимо продовжити свій шлях. Ця жінка моя, і я кістьми ляжу, захищаючи наш союз. Так і передай Конєцпольському. Вибачай.

Більше не було сказано жодного слова. За хвилину Савка, Нечай і Богун, до плеча якого віддано притискалася Ганна, рушили своєю дорогою. Через годину у протилежному напрямку потяглися двійко вирубаних з молодих грабків поволокі. Двоє вцілілих, але вкрай виснажених коней повільно тягли ці вистелені грубим шаром зелених пагонів поволоки, у яких марили четверо перев'язаних закривавленими бинтами жовнірів. Тицевський, який крокував попереду сумної кавалькади, мав задумливе обличчя.

Коли сонце сіло за найближчим гаєм на заході, й пахощі польових трав набули найбільш гострого аромату, а сутінки додали таємничості і краси картині вечірнього Поділля, загін ротмістра зустрівся нарешті з паном Ястржемським, коня якого вів за повід захеканий жовнір. Обладунки варшавського гостя виглядали блискуче на тлі вечірнього сонця, проте були зовсім недоречними й без міри хвалькуватими після останніх подій, які відбулися з ротмістром Тицевським.

– О, пан Єзус освєнцоний! – скрикнув Ястржемський, коли помітив, у якому стані знаходиться загін. – Я не вірю своїм очам! Невже ви зустріли дорогою татарський чамбул?!

– Ні, мостивий пане, ми зустріли лише вашого суперника, – з гіркою іронією промовив ротмістр. – І я заклинаю вас святим Франциском – тримайтеся від нього подалі. Інакше вас не врятує навіть панцир, кований семиградськими майстрами. Утім, ви все добре самі зрозуміли, не дарма так зручно зболили відстати.

– Прошу?! – звився Ястржемський.

– Мені байдуже до ваших емоцій, боягузе, – махнув рукою Тицевський, наче відганяючи остогидлу муху. – Я лише сказав вам правду.

Ось і проминули перед очима читача короткі уривки довгого життя нашої багатостраждальної нації на початку знакового як для України, так і для всієї Європи XVII сторіччя. Того сторіччя, яке, немов яскравий слід падаючої зорі, що на мить перекреслив темний небосхил, перекреслило життя й героїчну боротьбу за волю і незалежність України справжнього сина свого народу – Богдана-Зиновія Хмельницького. Саме його справа призвела до того, що навіть тепер, коли проминула ціла ріка часу, відокремлюючи нас від тих славетних подій, історію України звично поділяють на Україну до Хмельниччини і після неї. Купи паперу списано, десятки й десятки праць присвячено великому гетьманові. Проте для нас і дотепер залишається надто багато загадок, розходжень у поглядах на події тих часів серед відомих істориків, краєзнавців та біографів. Семирічна війна супроти Речі Посполитої експлуатувалася, напевне, всіма колонізаторськими владами, які сотнями років панували в Україні. Під різними кутами проливалося світло на ту війну, аби висвітлити події у вигідному тому чи іншому урядові світлі, але все ж вони сприймали Хмельниччину як визначну, доленосну подію. Московські імператори, комуністичні сатанократи і навіть власні недовірки, сини колись славного козацького народу… скільки ж їх перебуло тут? Це вони в потугах породили міф про «возз'єднання» України з Росією під час Переяславської Ради. Возз'єднання, якого не могло відбутися лише з тієї простої причини, що возз'єднати можливо лише те, що раніше було розділене. А Україну, на щастя, ніколи і нічого не об'єднувало з тюркською Москвою та її царями – потомками азійських завойовників Київської держави.