Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

Далека від істини й ідея уявити громадянську війну українського народу як боротьбу робітничого класу проти панів і жорстоких феодалів, які нещадно утискали селян і найбідніше міщанство в пошуках власної наживи. Адже, на жаль, світ був, є і назавжди залишиться далеким від картин комуністичного едему. І завжди будуть ті, хто, важко працюючи все своє життя, помирає у злиднях, і ті, які, користуючись плодами праці тих, перших, мають свій власний едем. Безпосередньо на земних теренах. Поряд стоятимуть люди, які приймуть у груди розпечений метал на одній з безлічі війн, і люди, які осяють свої груди регаліями, замішаними на крові тих, перших. І саме їх славитимуть нащадки, у той час як ніхто не згадає гарматне м'ясо війни. Будь це озброєний косою селянин, який у надії на козацькі привілеї пристав до полків Богдана Хмельницького, а чи розірваний на шматки під Сталінградом боєць штрафного батальйону, чи солдат-інтернаціоналіст, підстрелений з крем'яної рушниці в Кабулі, або загиблий від «нещасного випадку» сержант-миротворець з українського контингенту на окупованій американцями території Іраку.

І, звичайно, зовсім уже нісенітницею виглядає трактування багатьма польськими істориками феномену визвольної війни під проводом Хмельницького, як зведення особистих рахунків з окремими магнатами, прояв образи на короля і Річ Посполиту. Ні, дорогі мої польські друзі, не може зібратися найбільша, як на свій час, у Європі армія лише для того, щоб помститися за подружню зраду дружини свого рейментаря і наїзд на його невеличкий хутір. Напевне, було щось більше в настроях українців, якщо воно примушувало пустіти цілі села і «всьому, що є живого, іти в козаки».

Що ж відбулося наприкінці затяжної і виснажливої для більшості європейських монархій Тридцятирічної війни єзуїтів з протестантами? Чому спалахнула Річ Посполита після цілих десяти років «Золотої доби»? Найпевнішим, на мій погляд, виглядатиме сукупність безголової політики польського магнатства по відношенню до України, яку не міг зупинити навіть король. Релігійні утиски православного люду, нещадно-хижацька політика жидів-орендарів, що їм з мовчазного благословення польських сюзеренів дозволялося грабувати без міри українські землі, а найголовніше – потуги у справі знищення козацтва. Воїнів, котрі започаткували славу свою і волю від часів великих Київських князів, від слави й волі прадавньої України, яку їхні пращури боронили, утримуючи кордони від Карпат до Уралу, від холодних хвиль Північного до ласкавого прибою Чорного морів.

Побиті, ослабілі після сумнозвісних Кумейок та Боровиці, принижені на кризі Маслового Ставу, тепер вони вже піднімали голови і скреготіли міцно стисненими зубами. І не лише ті, хто йшов за Павлюком, Скиданом, Гунею і Острянином. Нині готові були виступити навіть ті, хто мовчки відсидівся під час тих повстань. Повними гніву очима позирали вони на землю, на якій уже не були господарями. Волинь, Галичина, Брацлавщина, Поділля, Умань і Чигирин, Чернігів і Черкаси – усе давно перебувало під владою крулев'ят. Стрімкі верхи костьолів та кляшторів височіли на землях, які колись хрестив у благочестиву грецьку віру ще Володимир, син Святослава. Натомість православні церкви перетворилися в шинки або комори, діставшись в орендарські пазурі разом із селами та їхніми мешканцями. І не розуміли козаки, як терпіли дотепер таку наругу від племені, гнаного по цілому світу з прадавніх часів?

А на Низу відбудувалася цитадель над Кодацьким порогом. Озброїлась на згубу козацькій республіці. Та де ж згинула та республіка? Немає більше вільної Січі, навіть там заправляють лядські комісари. У куренях, де за всіх часів усяк бажаючий міг знайти відпочинок, харч і веселе товариство, тепер проживають польські драгуни і німецькі ландскнехти, і горе тому бідоласі, який, утікаючи від пана, опиниться в їхніх руках. А що ж запорожці?! Мовчали запорожці. Чи страх за власний статус, залишки примарного відчуття свободи, чи, може, якісь інші невідомі сили примушували і громаду, і старшину на чолі з кошовим отаманом мовчки споглядати, як польською владою порушуються їхні старовинні звичаї та закони.

Десь у невідомих закутках татарських степів упокоївся один з останніх борців проти Польщі, з тих, які повстали разом з Павлюком і Остряницею, але не підкорилися ганебним угодам, унаслідок чого змушені були втікати в Кримські степи, балансуючи на кордоні Ханства і Батьківщини, що враз перетворилася для них на мачуху. Помер і похований був у простій горілчаній діжі, за браком деревини на домовину, Карпо Півторакожуха, козацький гетьман.