Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

У кімнаті поряд з покійним знаходились двоє чоловіків. Вони мовчки сиділи по різних кутках, думаючи кожен про своє, немов боялися порушити тишу, у якій царював покійний. Ними були полковий писар брацлавського полку отець Гавриїл і полковий осавул Григорій Кривенко. Перший пошепки читав псалтир, другий мовчки сидів, важко спершись на руки, які поклав на руків'я впертої в підлогу шаблі. Третій, покійний полковник Данило Не-чай, відмитий від крові, яка його залила після підступного нападу Байбузи, і зодягнений у червоний кармазиновий жупан, лежав на застеленому оксамитом столі й був уже нечутливий, як до молитв Гавриїла, так і до важких дум Кривенка.

Осавул ще кілька хвилин прислухався до монотонного співу ченця, після чого піднявся зі свого місця, поправив шаблю і покрокував до дверей. Уже стоячи у дверному отворі, повернувся до Гавриїла.

– Читай, отче, читай… А я мушу йти. Козаки сиротами нині стали, а ворог не спить, я потрібен їм…

– Живим твоя допомога підхожа, – погодився, схиляючи голову, чернець. – Йди з миром. Я залишуся біля нього, йому тепер ніщо, окрім молитви, не потрібне.

Кривенко мовчки хитнув головою і вийшов, обережно прикривши двері, так ніби їхнім грюком міг потривожити покійного. Серед учти смерті, яка царювала у Красному, особливо урочистою і навіть неприродною була картина мерця, обставленого свічками, зі складеними на грудях руками, над яким схилився священик, проводжаючи його в далеку путь. Набагато природнішим, а тому й зрозумілішим тут стало видовище купи мертвих тіл у багнюці й калюжах запеклої крові, до яких нікому не було жодного діла. Напевне, тому Кривенко так шанобливо поставився до покійного. Він зітхнув і подався сходами униз, туди, де на мурах цитаделі ще жевріли вогнища опору полякам, котрі вже безсоромно панували в Красному – місто палало, усюди чулися нестямні жіночі зойки, стогін і плач. Очевидним було те, що Калиновський з Лянцкоронським віддали місто на грабунок жовнірам. Особливо сильно палали будівлі перед самими стінами цитаделі, але причиною тих пожеж були вже не поляки, а самі козаки, випалюючи поблизу замку все, що могло б допомогти Калиновському у штурмі цитаделі.

Поряд з гарматою, яка визирала з вищербленої бійниці у вежі, Кривенко помітив полкового обозного на ім’я Холодій. Підійшов і зупинився поруч з ним, розпалюючи від трута люльку.

Холодій почав розмову першим:

– Не втримаємо ми замку, Григорію, потрібно щось вирішувати.

– Знаю, що не втримаємо.

– Прориватися потрібно.

– Вважаєш, у полі у нас буде більше шансів протистояти драгунам?

– У нас буде шанс непоміченими дійти до Вінниці, до Богуна. Кривенко знизав плечима:

– Я б не плекав на це занадто багато надій, Калиновський уже напевне розіслав кілька тисяч жовнірів у чати, тож непоміченими пройти ми не змогли б у будь-якому випадку.

– Що ж порадиш?

– А яка тут рада? – знизав плечима Кривенко. – Будемо триматися, доки вистачить сил, і тішити в серці надію, що чутки про нашу недолю дійдуть до Богуна швидше, аніж поляки на мури замку. Та ти не переживай, пане обозний. Нечай смерть прийняв, не скиглив, і ми так зможемо, не гірші.

Холодій мимоволі здригнувся. На мить у його очах поселився божевільний вираз, та тільки на мить. Він одразу ж узяв себе у руки.

– Я не боюсь смерті, – сказав він не надто впевнено, – проте козаки… Ми повинні зберегти полк!

– Полк? – сумно посміхнувся Кривенко. – Він загинув ще там, на вулицях Красного. Ми з тобою лише недобитки, які намагаються врятувати своє життя. – І Кривенко пішов геть, намагаючись полишити безглузду розмову і не бачити страху, який поселився в душі у полкового обозного.

– Але чому нас не попередив Шпаченко? – чув він за спиною безбарвний голос Холодія. – Я нічого не розумію, адже вони прийшли з боку Ворошилівки… Ні, я рішуче нічого не розумію.

Ранком наступного, двадцять першого лютого тиха морозна погода, яка стояла протягом кількох останніх днів, змінилася відлигою, сильним вітром і лапатим мокрим снігом, який летів навскоси до землі, заліплював очі і стікав по обличчю бридкими холодними струменями. Не дивлячись на це, Калиновський дав сурму до бою, як тільки розвиднілося, і невидиме за товстою ковдрою свинцевих хмар сонце розпочало свою мандрівку над обрієм. Цього разу він дав змогу відпочити втомленим учорашнім бойовищем драгунським хоругвам і кинув на штурм цитаделі полк німецької піхоти (особливості побудування цитаделі були такими, що не дозволяли проводити приступи на неї з трьох сторін, звідки вона була неприступною, тож усі атаки могли проводитися лише з четвертого, південного муру, на який одночасно могли йти не більше кількох сотень жовнірів, що й примусило Калиновського утримувати цілу армію в якості глядачів, доки дві тисячі німецьких найманців лізли на стіни й летіли шкереберть звідтам, скинуті козаками). Ландскнехти вишикувались і, підкорюючись командам офіцерів, розмірено, по-діловому побрали в руки штурмові драбини і кинулися на штурм. Йшли, як на звичайну роботу, не звертали уваги на постріли гармат з мурів і вибухи, які раз по разу виростали зовсім поряд з кимось з них. Приставляли штурмові драбини, лізли догори, падали і знову піднімалися (якщо ще могли це зробити), обстрілювали бійниці з мушкетів і гаківниць, марно намагаючись ослабити цим опір козаків під час наступного штурму. В громах вогнепальної зброї і хмарах порохового диму пройшов час до обіду. Опівдні ландскнехти зробили ще одну відчайдушну спробу заволодіти південним муром і навіть тимчасово закріпилися на ньому, розпочавши жорстокий рукопашний бій з козаками, але були в черговий раз відкинуті. Жменька сміливців, котра перебувала вже на галереї муру, наклали головами, залишені без підкріплень – тих, хто намагався видертись на стіну слідом за ними, козаки зустріли таким бравурним вогнем з нижнього ярусу бійниць, що вони швидко загубили увесь свій бойовий запал і кинулись навтьоки, незважаючи навіть на лемент офіцерів, які з батогами і навіть шаблями в руках кинулись навперейми відступаючим. На дві години бої під мурами затихли. Ландскнехти відпочивали навкруг багать, ховаючись поза зоною дії козацької армати, чувся лише глухий стукіт мотик з-під землі – під мур цитаделі, що його так вправно захищали нечаївці, велись одразу кілька мінних ходів. Очевидно, поляки не мали сумніву в успіху, тож навіть не намагалися приховати проведення саперних робіт. Гурти челяді з лопатами, кирками і заступами сновигали за грубими дерев'яними щитами, якими було захищено входи до тунелів, вивозили тачками землю, носили до підкопів дошки та коли для укріплення стелі. Біля них не було навіть надійної охорони, тому не дивно, що коли Кривенко несподіваною вилазкою вдарив на землекопів, ті майже всі полягли без спротиву, за винятком кількох, котрі встигли врятуватися втечею. Калиновський, уражений такою нахабністю залишків козацького гарнізону, навіть не зміг зразу оговтатись: ландскнехти вишикувались у каре і вдарили на козаків лише через десять хвилин після початку вчиненої ними різні над землекопами, тож цього часу було Кривенкові більш ніж достатньо, щоб засипати тунелі і без жодних втрат відійти назад, під захист замкових стін. Полякам довелося розпочинати роботу від початку, що вони й не забарилися зробити, виставивши цього разу біля місць підкопів надійну охорону. Короткий зимовий день добігав, коли Калиновський кинув жовнірів на черговий штурм.