Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Отець Гавриїл, розтягуючи старослов'янські слова, співав заупокійну і час від часу поглядав на обличчя покійного. Темне і хиже в мерехтливому світлі свічок, обличчя це було ближчим йому більше, аніж будь-хто міг подумати. Цинічний у висловлюваннях щодо церкви і самого Гавриїла, іноді навіть відкрито ворожий, коли діло стосувалося невиконання Гавриїлом своїх обов'язків писаря і його повільного темпераменту, він завжди був доброю та лагідною, навіть романтичною людиною, і хто ж, як не Гавриїл, повинен був бачити ці глибоко приховані струни його душі? Так, він добре бачив їх і напевне тому прощав полковнику богохульство й насмішки. Звичайно, війна, якою було майже все не таке вже й довге життя Данила Нечая, – не місце для романтизму й душевних тонкощів, тут скоріше потрібна крицева воля, чоловіча сила і той самий цинізм, адже саме він допомагає витримувати удари долі. І тепер, коли полковник Нечай лежав перед ним на столі, обставлений палаючими свічками, Гавриїл навіть на якусь мить забув про свої обов'язки, про Царство Боже, у якому рано чи пізно опиниться всякий нині сущий, про ствердження, що «покійний уже вдома, лише ми всі у гостях», яким зазвичай любив підводити філософський підсумок у жалобі за померлими. Він відчув звичайний людський сум, сум за людиною, котру по-своєму любив і тепер утрачав назавжди. Його не мучило занепокоєння, коли чув гуркіт битви з-за меж темних мурів, вибухи, тріск і крики, він не боявся поразки мізерної замкової залоги і був готовий навіть будь-якої миті побачити навпроти себе озброєного безжалісним залізом польського вояка. Він просто сумував і лише в читанні Святого Письма знаходив тиху гавань для своїх бентежних думок. Але ось нарешті він випростався і закрив книгу. Думка, яка прийшла цілком несподівано, зайняла собою всю його суть: а що ж буде з тілом полковника, коли сюди увірвуться лядські жовніри? Адже вони не спиняться й перед тим, щоб поглумитися над останками свого лютого ворога! Гавриїл глибоко зітхнув, ще раз перехрестився і рішучим кроком вийшов з кімнати…

Закінчив усі справи Гавриїл лише глибокої ночі. Він, стомлений, але задоволений результатами своєї праці, повернувся до кімнати, у якій раніше знаходилось тіло полковника, засвітив ще кілька свічок на заміну згаслих і тричі перехрестився на образи. Він зробив усе, що міг. Найскладнішим завданням було знайти домовину, але й з цим він упорався. Тепер те, що залишилося від веселого і безшабашного, хороброго й талановитого полковника Данила Нечая, лежало в простій липовій труні під купою мотлоху в одному з погребів цитаделі. Там труну досить складно буде знайти, щоб поглумитися над покійним, а дячок місцевої церкви присягся на Святому Письмі поховати прах після того, як все буде закінчено. Гавриїл, який щойно виявив, напевне, найбільшу ділову активність на протязі всього свого життя, сів на лаву поблизу пустого, залитого застиглим на морозі воском столу і спробував читати псалтир, не помічаючи, що вдесяте перечитує один і той самий абзац.

Мартин Калиновський не знаходив собі місця – кількість утрат у його війську була настільки великою, що битву в Красному навіть в разі успішного захвату непокірної цитаделі можна було цілком обґрунтовано назвати пірровою перемогою – купи жовнірського трупу під стінами замку вражали навіть бувалих вояків. Гетьман годину за годиною не сходив з коня, спостерігаючи за ходом бойовища з відстані, віддавав необхідні розпорядження і навіть поривався кілька разів особисто взяти участь у штурмі, хоча без особливого спротиву був стриманий щирими вмовляннями почту не піддавати своє життя зайвій небезпеці. Врешті-решт наказав відвести штурмові колони і навести на цитадель всю наявну у війську армату, що негайно й було виконано. Але перед початком обстрілу в голові польського рейментаря народилася ще одна напівбожевільна думка: він вирішив спробувати переконати козаків за допомогою погроз і свого авторитету. Отже, скоро поряд з гетьманом і кількома офіцерами, готовими будь-якої миті поспішити на поміч своєму командиру, з'явився жовнір з білим стягом над головою, і всі вони повільним кроком вирушили до мурів цитаделі, боязливо зупинившись, все ж за межами досяжності мушкетного вогню.

– Козаки! – голос Калиновського забринів так несподівано високо, що він повинен був відкашлятись і перевести подих, після чого продовжив дещо спокійніше: – Ви всі приречені на жорстоку смерть. Усі, один за одним! Так, ви ще кусаєтесь, як кусається загнаний у глухий кут вовк, але навіть ваші укуси – укуси приречених! Я перетворю на пил замок і разом з ним вас усіх, навіть якщо доведеться обстрілювати мури протягом цілого місяця! Ви волатимете про порятунок, але його не буде. Тому що вашими нікчемними життями я віддячу за смерть моїх жовнірів, котрих ви побили. Ви цього хочете?!