Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Пане ротмістре, наче якийсь рух! – перервав хід Янжулиних думок голос котрогось з драгунів. – 3 боку міста.

Янжула прислухався. Тепер і він розрізнив приглушений стукіт копит не далі як за півмилі від себе і навіть розібрав на тлі засніженої рівнини примарні тіні, які, скрадаючись у темряві, віддалялися від Красного і від його чати.

– Пся крев! – рикнув Янжула (польські лайки він вважав не меншим надбанням полонізації, аніж католицьку віру і європейську одіж, що її полюбляв носити). – Вперед, лайдаки, то тікають Нечаєві недобитки!

І лавина польської кінноти кинулася навперейми темним постатям, котрі марно намагалися, сховавшись у темряві, перехитрити власну долю…

Бій був недовгим. Знесилені облогою козаки чинили слабкий опір, а після того, як впали з сідел два десятки бійців з їхнього невеличкого загону, першим з яких загинув з рихвою списа у спині полковий обозний Холодій, повернули у напрямку цитаделі й погнали коней навперейми зі смертю, котра одного за одним вихоплювала їх з сідел. Останню спробу врятувати положення від цілковитого розгрому здійснив осавул Кривенко, ставши з десятком козаків навперейми драгунам, він спробував спинити осатанілих від смаку крові жовнірів Янжули, доки решта його гарнізону зачиниться в цитаделі. До останнього подиху, навіть стікаючи кров'ю від страшних ран, билися козаки Кривенка, але їхній відчайдушний героїзм уже не зміг врятувати становища, і скоро драгуни невпинною хвилею линули крізь відчинені бічні ворота цитаделі, захоплюючи галереї одну за одною. Бігли, послизаючись у крові загиблих захисників, розриваючи мало не на шматки їхні тіла. Не пройшло й десяти хвилин, як цитадель Красного опинилася цілковито в руках вояків Янжули і німецьких ландскнехтів, що їх поспішив послати на поміч ротмістрові Станіслав Лянцкоронський і чим викликав ще більше його озлоблення – ротмістр відчув, як владною рукою в нього відбирають перемогу! Але він не занепав духом – адже в нього був ще один козир і козир такий, який не по зубах Лянцкоронському. Він особисто доставить перед очі коронного гетьмана тіло вбитого напередодні полковника Нечая! А те, що воно знаходиться десь поряд, Янжула не мав жодного сумніву. Він пригадав, як кілька годин тому бачив з віконця на верху західної вежі замку жовтувате світло і, як йому тоді здалося, чув спів схизматського священика. Затискуючи в правій руці шаблю, а в лівій довгий рейтарський бандолет, Янжула поспішив сходами нагору. Ось і двері. З силою вдаривши ногою у двері, ротмістр заскочив до кімнати, посеред якої із часословом у руках застиг занурений у власні думки Гавриїл. Огледівшись, Янжула злісно вилаявся:

– Стонадцять дзяблів в пельку тобі, шизмате! Де те падло?!

Гавриїл подивився на нього довгим, повним презирства поглядом.

– До нього тобі не дістатися, дияволе! – тихим голосом відповів він і відвернувся до потемнілого лику Богородиці в кутку.

– Спаси і помилуй заблудлих, надай їм сили і зміцни віру… – закінчення фрази ченця потонуло в гуркоті пістолетного пострілу. Невідома сила кинула його на стіну, і він, збиваючи з неї образи, сповз на долівку. З-під складок ряси, які розметалися кам'яними плитами, швидким струмком зацебеніла темна кров. Янжула зі злістю вилаявся. Збив шаблею на долівку решту свічок зі столу і вийшов з кімнати.

Іван Богун сидів посеред просторої світлиці вінницького замку і слухав слова вкритого багнюкою і запеченою кров'ю козака, котрі падали в його свідомість важкими каменями. Не міг не те, щоб повірити, повною мірою відчути – Данила більше немає. Того Данила, якого звик бачити поряд протягом усього життя, з ким пройшов поряд сотні верст, побував у боях і неодноразово здіймав кубки на честь спільних перемог. Нечая, котрий сидів поряд у човні і ділився кожухом під час відпочинку, виїздив поруч на марші і підставляв свою шаблю під удари, призначені йому, Богуну. Так, він не міг повною мірою цього осягнути. Відчував лише холод у душі й дивну пустоту, немов зі страшною звісткою цей дивом урятований козак приніс і йому вирок якогось надлюдського суду. Козак, помітивши відсутній вираз обличчя кальницького полковника, замовк.

– Продовжуй, козаче, – змахнув до нього рукою Богун.

– Немає продовження, батьку, – козак важко зітхнув. – Усі полягли – і Кривенко, і Гавратинський, і Холодій… Немає більше Брацлавського полку! Навіщо мене Бог милував, краще б там, поряд з ними…

– Не говори дурниць! – грюкнув кулаком по столу Іван. – Мусимо боротися! Загинути легше, аніж утримати землю, за яку вони полягли, саме тому мусимо. А полк ми відновимо! І Калиновському пригадаємо все. Нам би тільки Вінницю втримати…