Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

На кілька хвилин Калиновський замовк, очікуючи на можливу відповідь, але мури замку були глухими до його слів – жодної відповіді не надійшло зі стану обложених.

– Але є ще одна можливість! – хоча Калиновський утрачав рівновагу, він примушував свій голос лунати спокійно і впевнено. – Я можу бути великодушним навіть попри те, що мене засмучує смерть багатьох моїх хоробрих воїнів, багатьох людей шляхетного звання, убитих вами. Так, ви убили їх, тих, кому самим Богом призначено панувати над вами, мерзенними хлопами, але вбито їх у чесному бою, коли сила протистояла силі, а Марс спонукав нас кривавити мечі. Тому я проголошую: залишіть зброю і йдіть собі своєю дорогою, я пробачу вам все скоєне раніше. Я пробачу вам навіть свій полон, з якого щойно повернувся, аби стати на захист ойчизни! Ідіть собі й памятайте великодушність польської шляхти, вас не будуть переслідувати! У противному разі – смерть! Тих, кого помилують гарматні кулі, я накажу посадити на палі, випаливши перед тим їхні погані очі й відтявши їхні брехливі язики! Це говорю вам я, коронний гетьман Речі Посполитої Мартин Калиновський!

Вигукнувши це, Калиновський замовк, обводив лише налитими кров'ю очима мури замку, на яких не помічав жодного руху. Йшли хвилини, а відповіді все не було.

– Вони не бажають спілкуватися, – легковажно зауважив один з ротмістрів, котрі супроводжували гетьмана, але, зустрівши гнівний погляд Калиновського, замовк на півслові.

– Вони бажають смерті! – по хвилині мовчанки зайшовся Калиновський зловісним сміхом. – Вони воліють радше загинути аніж схилитися! Я радо зроблю це для них!

І він, рвучко повернувши коня, погнав його назад, потайки проклинаючи себе за те, що сам мимоволі змушений був принизитися перед своїми колишніми хлопами і навіть не отримав від них відповіді. О, вони сповна заплатять за його ганьбу!

А через хвилину заговорили гармати. Вивергаючи стовпи полум'я, вкутуючись хмарами диму, посилали вони у стіни цитаделі ядро за ядром, примушували здригатися могутні мури і вибивали з них цілі хмари пилу і кам'яних уламків. Гармаші не жалкували пороху, вимірювали гармати в найслабші місця муру і методично руйнували цитадель, яку не змогли взяти ні ландскнехти, ні драгуни. Били без спину, аж доки цілковита темрява не припинила їхню роботу. Утім, Калиновський був задоволений – того що він побачив у сутінках, було цілком достатньо, щоб сподіватися захопити непокірних брацлавців уже на світанку – у скупих променях зимового вечора були добре помітними великі проломи і тріщини в південному мурі. Польський табір готувався до ночівлі, серед попелищ зруйнованого міста загорялися багаття, на яких готували вечерю і за допомогою яких намагалися врятуватися від холоднечі, що нею зима прощалася, не бажаючи поступатися теплим весняним дням.

Пізньої ночі, коли нарешті вгамувався табір Калиновського, а з-за напівзруйнованого гарматним вогнем муру перестало доноситися гупання та гуркіт каміння, за допомогою якого козаки намагалися посилити свою фортецю, ротмістр Янжула на чолі двох сотень комонної чати виїхав у поле, маючи завдання охороняти табір, який не встигли укріпити за дня зайняті штурмом частини від несподіваного нічного нападу, на які славилися запорізькі козаки. Так, кому, як не йому, колишньому козацькому сотникові, а тепер ротмістрові війська його королівської милості Янжулі знати всі звички цих хижаків? І хоч пихатий Станіслав Лянцкоронський сьогодні ясно дав зрозуміти, що вважає його, ротмістра Янжулу, чия служба не давала жодного приводу сумніватися в його відданості короні, кимось другорядним, нижчим за шляхетне польське лицарство, ротмістр зуміє гарно відповісти на такий випад. Звичайно, він не покличе воєводу Брацлавського і коронного польного гетьмана на поєдинок, ні! Надто він розумний, аби вчинити таке глупство. Що, крім сміху і неприємностей зміг би принести такий безглуздий вчинок? Тож краще ротмістр Янжула промовчить і ще ретельніше почне виконувати свої службові обов'язки! Він був впевнений – якщо слушно виконувати все, що на нього буде покладено, його рано чи пізно помітять. Помітять, бо не оминає королівська ласка його ретельних і наполегливих слуг! На цьому й стоїть королівський трон, немов на монолітному фундаменті. От тоді він і відшукає можливість помститися бундючному магнатові. «Дарма пан Янжула перебігав від козаків до нас, хіба не знає, що на одному місці навіть камінь мохом обростає?» – так казав пан Станіслав і очі його насміхалися! Так, обростає і обросте! А поки доведеться терпіти, адже помста – то є страва, котру найліпше подавати холодною.