Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Що за чортівня?! – вартовий протер очі, але цей засіб не допоміг. – Петре! Петре, вставай, кольки б твоїй матері! Дивись, що діється!

– Та що там? – без цікавості запитав Петро з-під соломи.

– Сюди прямує військо! Сотня, а мо' й більше!

Петро виліз з-під соломи і підійшов до бійниці. Деякий час уважно розглядав вершників, перші з яких вже наблизились до міста на три сотні сажнів.

– Потрібно на сполох ударити! – почув він тремтячий голос колеги.

– Та зачекай, на сполох… Ти думаєш, коли даремно шарварок здіймеш, тебе по голівці погладять?

– А коли ляхи?!

– Які там у біса ляхи! Сотника Шпаченка козаки йдуть з Ворошилівки. Хто-бись ще мав тут бути? Он і пана сотника в кармазині бачу. Славний кармазин, такого на жупан за все життя не заробиш, хоч би й день і ніч на варті стояв. Ти, Стецько, молодий, тому дурний. Тож слухай, що тобі старші мовлять.

І хоча той, кого звали Стецьком, був молодшим за Петра усього на три з половиною роки, він погодився і замовк. Мовчав, доки колона драгунів Калиновського наблизилась на сотню сажнів, мовчав, коли вона розвернулася в лаву і, давши коням острогів, полетіла чвалом до частоколу, який огорожував місто, не витримав лише, коли на стіну впали перші мотузи з кішками і аркани, за чим до вартових долетіла хрипка лайка польською мовою.

– Ляхи, братику! Пошили-таки в дурні нас, кля… – і тут він замовк, поволі починаючи осідати на підлогу. Немов у страшному сні, Петро побачив, як з його правого ока стирчить на добрих дві стопи пофарбована чорною фарбою стріла. Петро ще встиг вхопити рушницю і зробити останній у своєму житті постріл, після чого йому в спину з хрускотом увійшла гостра шпиця стилета, що його метнув, перехилившись крізь край галереї, дебелий драгун зі схожими на зрізи пістолетних стволів очима.

Коли в місті була здійнята тривога, а у світлицю до Нечая, у якій він тихцем мило розмовляв з пишновидою молодицею, увірвався сотник Гавратинський, браму до Красного було розчинено настіж, а польські війська, хоругва за хоругвою, немов весняна повінь, текли до міста, одразу ж вступаючи в бій з козаками, котрі не могли втямити, що відбувається, тому чинили неорганізований та доволі слабкий опір. Драгуни заскакували до юрб напівроздягнених брацлавців лихими примарами і сікли їх на капусту, піднімаючись у стременах. Затискали в чисельні мішки невеличкі групки козаків і сходилися з усіх боків, розходячись лише тоді, коли перелякані й беззахисні люди падали до єдиного.

– Що трапилось? – видихнув Нечай, дивлячись на стурбоване обличчя сотника.

– Біда, полковнику, – глухим голосом відповів Гавратинський. – Проспали ми Калиновського. У місті він, з хвилини на хвилину тут буде!

– А чорт йому… – Данило підхопився і похапцем почав одягатися. – Сурму до бою! Негайно! Коня мені!

Коли він заскакував у кульбаку бойового коня, ніхто б не здогадався, що полковник в одному спідньому гостював у молодиці лише три хвилини тому.

– Збирай козаків під полкову хоругву! – кинув він сурмачеві, а сам вдарив коня плазом шаблі і полетів туди, звідкіля чулося нечасте бахкання пістолетних пострілів, дзвін криці і крики. Кілька десятків козаків за наказом сотника Гавратинського почали перетягувати гармати з тих частин міста, які ще не встигли захопити поляки, установлюючи їх на мурах цитаделі.

І завирувала вулицями Красного кривава січа. Поляки, котрі безперечно мали перевагу раптовості, усе ще йшли вперед, залишаючи за собою купи козацького трупу, але з кожною хвилиною стрімкість їхнього наступу зменшувалась – козаки оговтувались, за тими, хто був затиснений у пастки і приречений на смерть, швидко виростали завали з возів, скринь, домашнього скарбу з найближчих будинків і кінських та людських тіл. З тих барикад козаки вже огризалися завзято, робили спроби навіть вести вогонь з мушкетів злагодженими залпами, наставляли перед кінськими грудьми ліс пік і списів, кидалися із шаблями в руках на спини драгунів. Скоро до бою почали приєднувати свої шаблі й численні міщани, котрі стали на захист рідних домівок зі зброєю в руках. Ще мить – і драгуни Калиновського подадуться. На них, котрі не знають міста і легко плутаються в його заплутаних вуличках, впала така кількість ударів, яку годі було й очікувати від гарнізону Красного після такого вдалого і несподіваного наступу.

– Матка боска, чому стали, ледарі?! – гримів розлючений Калиновський. – Уперед! Винищити до ноги трикляте схизматство! Нечая привести до мене живим або принести мені його голову, і я доведу, що Мартин Калиновський може бути вдячним!