Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Ну от що, забалакалися ми. А між тим, нам є про що поговорити, не згадуючи царя Гороха.

Він підійшов до столу і, взявши там щось, повернувся до Богуна:

– За хоробрість твою, сотнику. За великий розум і військовий талант. За послуги, що їх надав ти Батьківщині у скрутну годину, за кров пролиту і з надією, що тепер твоє вміння і досвід знайдуть краще застосування, прийми від мене цей пернач. Тримай його владною рукою Україні на славу, а ворогам на загибель. – Він простяг Іванові оздоблений слоновою кісткою і перлинами срібний полковницький пернач, після чого розвернув сувій пергаменту з гетьманською печаткою:

– «Нині, року Божого 1650 липня дня вісмнадцятого, – урочисто прочитав гетьман, – ми, Божою милістю гетьман Війська Запорізького Низового і Городового, із старшинами й товариством, виявляємо нашу спільну волю і надаємо Івану Федоровичу Богуну, сотнику Брацлавського полку, посаду полковника Кальницького. Бажаємо плідної праці й виправдання покладених на нього надій, успіхів у боротьбі з ворогами України і міцного здоров'я. Дано в Чигирині».

– От і все, Іване Федоровичу. Служи і памятай: тепер особисто за все запитаю, в разі чого не помилую.

Богун, притиснувши до грудей пернач, низько вклонився.

– Усе пам'ятатиму, – мовив він глибоко зворушеним голосом. – Усі сили покладу. І нехай скарає мене меч вашої милості, якщо порушу цю мою клятву!

Після того, як усі троє вийшли на поріг гетьманської канцелярії, деякий час мовчки стояли, поглядаючи на пожвавлений рух на майдані і кількох прилеглих до нього вуличках.

– Думаю, нині у зворотний шлях вирушати вже запізно, – поглянув нарешті на небо Нечай. – Сонце високо. Крім того, пан полковник хотів нам з Омельком бенкет на честь свого полковництва влаштувати.

– Зайве питання! – знизав плечима Богун. – Кращий шинок Чигирина на сьогодні наш.

Уже дорогою до шинку Іван, раптом пригадавши, запитав у Омелька:

– Слухай, а які спільні справи ти мав із Славинським?

– Я йому був потрібен у якості посла, – знизав плечима Омелько.

– Тоді я взагалі нічого не розумію.

– А між тим все ясно, хоча й сумно від такої ясності. Князь Вишневецький відрядив свого пахолка для наведення зв'язків із січовим товариством. Вони вже добре знають про те, що Хмельницький стрімко втрачає підтримку козацтва після Зборова, тож усіма силами намагаються вбити клин між ним і запорожцями. Залишається утримувати надію, що це їм не вдасться. Ну та залишимо все в минулому, місію Славинського провалено. Ось я бачу чудовий шинок. Чому б нам не скинути з плечей тягар військових справ і згадати, що ми просто козаки, котрі після багатьох боїв повернулися з походу і маємо не порожні кишені!

З такими словами Омелько широко розчинив двері великої корчми і ступив у її напівтемний простір.

Порівняно спокійні часи закінчилися дуже швидко, швиргонувши стомлену війною Україну у новий вир кривавих бойовищ ще задовго до того, як загоїлися рани на тілі землі в місцях минулих бойовищ і зарубцювалися шрами ветеранів тих славетних подій. Ще восени 1650 року поповзли чутки про підготовку до нової кампанії, що її проводить магнатське угруповання на чолі з Ієремією Корибутом-Вишневецьким, до якого приєдналися Станіслав Лянцкоронський і викуплений за допомогою молдавського господаря Лупула з турецького полону Мартин Калиновський. Магнати, чия партія в сеймі мала значну силу і переважала королівську партію Яна Казиміра, настирливо домагалися створення нового посполитого рушення, тож рано чи пізно воно мало початися – Річ Посполита, як до неї Римська імперія, а після неї Совєтський Союз – ніколи не відчувала нестачі в людських ресурсах – на заміну однієї розбитої армії вона легко створювала іншу, на заміну вбитого вояка приходив інший кандидат покласти своє життя, і так до безкінечності.

Чутки про нову війну, які доходили з Варшави до Чигирина, були все більш реалістичними, у повітрі все більш загрозливо носився привид майбутнього зламу Зборовської угоди і поновлення бойових дій, а після нового 1651 року і різдвяних свят чутки перейшли в розряд подій, які відбулися, – на теренах від Львова до Гданська було проголошено те саме посполите рушення, яке за останні роки вже кілька разів викликало на бій шляхту і значно прорідило населення країни. Сеймове розпорядження зі створення війська було виконано, і тридцятишеститисячне польське та п'ятнадцятитисячне литовське військо стало під хоругви своїх рейментарів. Полки нашвидку формувалися і вже в половині січня вирушили на Україну до призначеного місця збору під Чорнокозинцями, маючи першочерговими цілями прикордонні землі Брацлавського і Вінницького полків. Швидким маршем пройшли вони Лемківщину, Галичину, Волинь і Поділля, підкочуючи до земель, які гетьманом Хмельницьким було дорученно обороняти Данилу Нечаю і Івану Богуну. Серед польських командирів було оголошено про наказ короля – за шість тижнів покінчити з усіма козацькими силами на Поділлі і Брацлавщині.