Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Розповімо, нам не важко, – змахнув рукою Нечай. – Усе ж таки хотілося б побачити гетьмана.

– Мені дуже шкода, – розвів руками з виглядом, який і насправді промовляв, що йому дуже шкода, Виговський. – Його ясновельможність не попередив, о котрій годині він буде. Мусимо чекати, доки він не викличе.

– І довго?

Виговський ще раз розвів руками, цього разу мовчки.

Утім, хоч Нечая і розлютив такий прийом гетьмана, він змушений був погодитись, що сніданок був чудовим. Служники змінювали страви не менш часто, аніж це зазвичай робилося на бенкетах польських вельмож, самі страви були витонченими і смачними, а перцівка, якій козаки віддали перевагу перед старим угорським, пекла нутрощі, немов вогонь. Після сніданку їх провели в покої, де вони могли відпочити, очікуючи на виклик гетьмана. Козаки одразу ж запалили люльки, завішуючи клубами дима майстерну різьбу на дерев'яній стелі світлиці.

Не більше, аніж через дві години, до світлиці увійшов бунчуковий товариш, котрого вони першим зустріли у приймальні.

– Його ясновельможність очікує на вас, панове! – урочистим тоном вимовив він.

– Нарешті! – Нечай встав з лави, на якій до цього лежав, відкинувшись горілиць, поправив очкур і піхви шаблі, натяг на голову прикрашену павичевим пером шапку і ступив до порога. – Пора, друзі.

Спочатку у світлиці з блакитними стінами і срібним шандалом їх зустрів Виговський. Він прискіпливо оглянув усіх трьох, після чого офіційним тоном заявив:

– Панове старшини, його ясновельможність гетьман України і Війська Запорізького Богдан-Зиновій Хмельницький очікує на вас. Прошу проходити, – він відступив убік і вказав на двері за спиною, обабіч яких застигли двоє вартових сотників. Сотники, немов за наказом, розчинили двері, і спочатку Виговський, а за ним і решта прибулих пройшли до гетьманських покоїв.

Убрання зали вражало. З першого ж погляду на нього можна було сказати, що таке приміщення може належати лише главі держави, якому не повинно бути соромно перед представниками інших держав, що їх доводилось приймати, виконуючи закони політичної гри. Хмельницький сидів у кріслі з високою спинкою і, вперши підборіддя на зігнуті в ліктях руки, дивився на прибулих. Він зачекав, доки двері за козаками зачиняться, після чого мовив своїм низьким чистим голосом, який завжди дивував Івана своєю проникливістю і повною відсутністю нещирості:

– Радий бачити вас, хлопці! Проходьте, проходьте. Сідайте, де кому зручно. Розмову будемо мати довгу, не дарма ж я так довго на вас очікував!

– Не наша то вина, батьку, – спробував боронитися Нечай.

– Знаю. Заодно розповіси мені, Даниле, що лісовчаки тут робили і землею якого полку до мене прийшли.

– Не Брацлавського! – рішуче заявив Нечай.

– Авжеж. Тоді, напевне, Чигиринського… Ну добре, залишимо то на твоїй совісті. Зараз хочу почути, в чому найбільшу нужду маєте, які чутки з Поділля доходять і взагалі, що у вас там нового, після того як лядські пани почали на свої колишні маєтності повертатися.

Розмова затяглася. Нечай відповідав на запитання гетьмана і Виговського, часом йому допомагали Іван з Омельком, користуючись нагодою, пригадували одвічну нестачу зброї та артилерії, відмовчувались, коли Хмельницький нагадав про сутички з надвірними військами когось із магнатів, коли ті надто рішуче почали займати землі, що відійшли їм на Брацлавщині згідно із Зборівською угодою.

– А що це пан Деривухо від справ відійшов? Давно не бачив я пана військового суддю, та й з Низу пишуть, що так, мовляв, і так, забув стежку на Запоріжжя пан Омелько! – запитав раптом гетьман в Омелька.

У відповідь той лише посміхнувся:

– Відпочинок теж потрібен.

– Так-так, – погодився Хмельницький, – заслужений відпочинок. Усе ж міг би запропонувати щось тут, у Чигирині, це ти теж заслужив.

– Дякую за милість, ваша ясновельможність, – спокійно відповів Омелько. – Я запорожець, людина надто вільнодумна як задля гетьманської служби. Крім того, час мені подумати про речі, котрі кожному козакові потрібні під старість. Повинен же залишитися по мені спомин на цій землі, досить одинаком вікувати.

– Он як? – змахнув головою Хмельницький. – Що ж, воля твоя. Хоча я й не тиран, деяке вільнодумство терплю, коли воно задля загальної справи корисне. А вас, запорожців, довіку буду поважати за послугу велику, що її колись мав від вас. Ну то хоч на весілля запроси, коли обабитись надумав!

– Обов'язково.

Кілька хвилин Хмельницький говорив про якісь несуттєві речі, бажаючи змінити тему розмови. Очевидно, його все ж образила хоч і чемна, але відмова Омелька стати на запропоновану ним посаду при ставці гетьмана. Нарешті, як то часто буває серед козаків, заглибилися у спогади про минулі битви ще від часів Сагайдачного і Дорошенка. Були б пробалакали ще не одну годину, коли б гетьман не піднявся і, позирнувши на золотий, схожий на цибулину нюрнберзький годинник, заявив: