Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Ну от і зустрілися, Славинський, – кинув він хрипким від бойової лихоманки голосом до свого ворога. – Тепер ніхто нам не завадить порахуватися.

Найманець князя Вишневецького так натягнув повід коня, що той на мить зірвався дибки.

– Так, ніхто! – на обличчі Славинського з'явилася холодна посмішка. Він швидко дістав із сідельної кобури пістолет і вистрілив в Івана.

Лише випадковість урятувала Богуна. Кінь Славинського, який ще не зовсім заспокоївся, несподівано смикнувся і рука вершника опустилася усього на дюйм. Куля пройшла нижче. Іван, відчувши на обличчі розпечені крупинки перегорілого пороху, рвонув коня уперед, заносячи для рокованого удару шаблю. Але що це? Нещасна тварина сумно заіржала, мляво ступила два кроки вперед, все ще намагаючись виконати волю свого вершника, і важко присіла на передні ноги. Присіла, щоб вже ніколи не піднятися. Іван швидко зіскочив і завмер біля коня – з грудей тому била цівка темно-червоної крові. Вдалині затихали приглушені травою удари копит. Богун кілька хвилин дивився вслід Славинському, після чого повернувся і покрокував назад, туди, де серед криків поранених і іржання коней догоряло життя загону, очолюваного його невловимим ворогом.

Чигирин від часу, коли Хмельницький наприкінці 1647 року змушений був утікати з нього в супроводі невеличкого гурту своїх однодумців, справді виріс і став на диво красивим містом. Те, що мандрівник попав у гетьманську столицю, він міг відчути, не лише споглядаючи могутній козацький гарнізон і жерла десятків гармат на мурах і нових укріпленнях, побудованих нещодавно за новітньою в Європі бастіонною системою, тобто з використанням низьких і неймовірно товстих стін, які, немов велетенських розмірів шестикутна зірка, охоплювали місто, видаючись на кількасот сажнів від периметра давніх міських укріплень. Неординарність міста і його державне значення відчувались у метушливих скупченнях різноманітного люду на вулицях, від волоцюги чи мандрівного кобзаря до козацького старшини або чужоземного посла в дивовижному східному, або пишному, з неймовірною кількістю білосніжних мережив європейському костюмі. В кількості процвітаючих шинків і заїжджих дворів, а головне – в будівництві, котре розвернулося в різних кутках Чигирина в таких масштабах, що можна було подумати: місто відбудовується заново після пожежі. Зводилися будинки козацької старшини, котра віднині мала необхідність мешкати під рукою в гетьмана, будувалися нові казарми для залоги, конюшні, комори для провіанту і військових припасів, підновлювали свою маєтність, заразившись загальною будівельною лихоманкою, і давні мешканці Чигирина. Одночасно будувалися аж п'ять православних храмів – церковна казна єпархій значно погрубшала після переможної війни козацтва, котре завжди вважало православну віру одним з найголовніших своїх пріоритетів. До міста тяглись звідусіль цілі валки з лісом і каменем, йшли, поважно ступаючи, майстри будівельних справ, за спинами в торбинах несли сокири, пилки, долота, кельні і ще бозна-який реманент з того що потрібен справжньому будівельнику. Дзвіниці кількох новозбудованих храмах попри те, що на них ще велися роботи, багатоголосим дзвоном зустрічали новий день, запрошуючи вірян до ранішньої молитви. На величенькому ринку, який являв собою заставлений рядами возів великий вигін зовсім поряд із замковою горою, вже від самого ранку йшов пожвавлено-галасливий торг, там ревіла худоба, іржали коні, кахкали качки і писклявими голосами сварилися крамарки.

Іван з Данилом і Омельком залишили решту супроводжуючих ще в передмісті, тож тепер спостерігали за картиною життя великого міста втрьох, повільно пробираючись людським потоком, котрий вирував поблизу ринку, до гетьманської резиденції – великої групи високих теремів з критими гонтою дахами в самому центрі міста. Донесхочу могли насолодитися базарним фольклором:

– Пане лицарю, пане лицарю, а ось чи не файна збруя до вашого скакуна? Ой, добре б личила! – пхав, підстрибуючи мало не на рівень голови вершника, в обличчя Богуну оздоблену мідною чеканкою кінську збрую зарослий чорною, немов смола, щетиною циган.

– Пішов! – підігнав коня Іван, не маючи бажання вислухувати усі переваги нової збруї, але той не поспішав – косував оком на гніду з білою міткою на лобі кобилу, прип'яту біля одного з возів у кінському ряду, і ледь-ледь втримувався, щоб не заіржати.

– Іч ти, Циган цигана розуміє! – підсміявся Нечай. – Іди собі, чоловіче, не заважай, ми не на торги приїхали.