Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– А таки не зможе, ковінька його матері! – підтримав Михайло.

Година йшла за годиною, а варта біля вогнища ніби й не збиралася спати – жовніри розмовляли, смажили на довгих паличках шматки м'яса і палили люльки, час від часу поглядаючи в бік хліва. Одного разу вартовий навіть обійшов його навкруги і, відкинувши засувку, заглянув усередину. Утім, придивлявся він не надто пильно, очевидно, пильність вартових було приспано словом, що його дали полковнику козаки, а також тим фактом, що від початку їхнього утримування полоненики поводились тихо і не робили ніяких спроб до непокори або втечі. За хвилину лісовчак повернувся до багаття і ліг поблизу нього, щільніше замотуючись у кожух. Його приклад наслідували й двоє інших. Через чверть години всі спали міцним сном людей із чистим сумлінням.

– Мабуть, пора, – прошепотів Богун. У відповідь Нечай простягнув руку:

– Давай кинджал, першим піду. Коли що, подам гасло.

Богун покрутив головою:

– Е ні, полковнику, тепер моя черга.

– Ну ні, – запротестував Нечай. – Тут я полковник, що вирішу – мусите слухати.

– І не ти один! – не здавався Богун. – Я піду першим!

– Отакої! А пан полковник має пернач або гетьманський універсал? – обурився Нечай. – Кажу тобі, я піду, і крапка! Доберемось до Чигирина, ось тоді будеш полковникувати…

– Так, ану розійдіться, вашмості, не час сперечатися! – додав і свій п'ятак до розмови Іванів осавул. Він, користуючись несподіванкою, вихопив у Богуна з рук кинджал і кинувся в лаз, затиснувши зброю в зубах. За ним, ошелешено переглянувшись, пішли по черзі спочатку Богун, а потім Нечай.

На поверхні, уже за межами своєї пропахлої тваринним духом темниці, принишкли біля стіни і почали прислухатися. Десь хоркали своїми м'якими губами коні, рохкала незадоволена виселенням з рідного хліва свиня у відкритому загоні неподалік та лунав храп від вогнища – там вартові справно «несли службу».

– Щодалі? – прошепотів Нечипоренко, звертаючись до Нечая.

– Далі будемо за частокіл вибиратися, – знизав плечима той.

– Тільки спочатку б озброїтись. Треба у вартових пошукати.

– Облиш, – взяв Михайла за плече Богун. – Шуму наробиш.

– Не нароблю. Тихцем на ножі, і справу зроблено.

Іван повільно похитав головою:

– Облиш кажу.

– Але чому?

– Нам не потрібна кров цих людей, навіщо вкорочувати їм віку? З трьома шаблями від всього їх відділку однаково не відіб'ємося. Та й тривогу можеш здійняти, ні, нехай краще сплять… – монолог Івана було перервано чиїмись кроками. Той, хто йшов до них, був досі невидимий у темряві і йшов не криючись, – у мороці раз по раз дзенькали остроги на його чоботах.

Пройшло кілька вкрай напружених секунд. Усі троє завмерли, втискаючись у вогкі дошки хліва, а Михайло переклав кинджал руків'ям уперед, приготувавшись у разі необхідності кинути його в незнайомця. Однак такої потреби не виникло.

– Бачу, хлопці, ви часу дарма не гаяли, – почувся з темряви голос Омелька, – устигли лаз прокопати. Що ж, пора вирушати.

– Варта! – пересторожено шепотів зашепотів Нечай. – Тихіше!

– А, ці, – Омелько недбало подивився на сплячих охоронців. – Ними не переймайтеся, їм учора за моїм проханням отець Гавриїл порошку у вино підсипав. Славний порошок, діє не одразу, але коли вже подіє, добу не піднімеш, хоч з гармати стрель. Складніше з тими чатами, котрі за частоколом, та й основні сили сотні Славинського розташовано десь поряд, у таборі. Ну та вовків боятися… Уперед, хлопці!

– А коні? – спробував перехопити ініціативу до своїх рук Нечай. – Нам потрібні коні.

– Так! А ще ридван і кілька панянок у супровід. Пішими йдемо, так надійніше. До Чигирина рукою подати, якщо на кілька годин відірвемось, погоню вони вислати побояться.

Нечай не заперечував. Просто встав і подивився на Омелька:

– В який бік іти?

– За мною тримайтесь, – Омелько повернувся і покрокував у темряву, з якої так несподівано виринув хвилину тому.

Швидко перетнули подвір'я, прослизнули у відчинену браму і нечутними привидами заглибились у нічний степ. Тишу порушив лише писар, котрого зустріли за сотню сажнів від хутора, в місці котре йому призначив Омелько:

– Негоже чесному чоловіку в темряві чигати, аки татю. Я волів би зачекати до ранку.

Але на нього шикнули і швидко потягли за рукав сутани, примушуючи приєднатися до утікачів.

Швидкий марш продовжувався до світанку, а тоді, нашвидку піджививши себе, відпочили кілька хвилин і продовжили мандрівку. Говорили мало, Нечая, як втім і Івана з Михайлом, мучив пекучий сором – вони, немов утікачі-кріпаки, йдуть, криючись від польського загону, і не можуть нічого з цим вдіяти. І це зовсім поряд зі столицею гетьмана! Омелько, який мав більше життєвого досвіду, розумів: доля підкидає часом і не такі халепи, тож відчував себе краще, крім того, всі троє, окрім Омелька, напружено думали про таємничі справи проміж Омельком і Славинським, його допомогу і таку несподівано легку втечу. Як у Богуна, так і в Нечая запитання майже крутилися на язику, але все ж вони утримувались від них. Зараз не до того, необхідно сконцентруватися на швидкому пересуванні, крім того, козак не витрачає дарма слів і не ставить непотрібних запитань. Коли Омелько матиме за потрібне, розповість сам.