Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Богохульство не прикрашає, пане полковнику, навпаки, відштовхує від людини, єльмо поганською та звичка перебуває.

– Пробач, отче. Але яким же ти тут вітром?

– Вітром? – перепитав Гавриїл і повернувся до дверей. Надворі дощ припинився, і вітер, який дув уночі, заспокоївся, стояв тихий прохолодний ранок.

– Як ти сюди потрапив?

– Прийшов, – знизав плечима писар.

– Нащо гаяти час, – махнув рукою Нечипоренко. – Давайте краще закусимо. – І він, не очікуючи на інших, відламав від курки добрячий шматок білого м'яса, взяв кілька стеблин зеленої цибулі і окраєць хліба. – Приєднуйтесь, панове!

Богун подивився на ченця:

– Гавриле, чи не хочеш нам розповісти, що з тобою сталося від учорашнього дня, тобто коли нас схопили?

З невластивою для себе манерою відповідати одразу на поставлене запитання Гавриїл почав розповідь:

– Коли вас схопили і зачали жаковати, [47]до мене теж під'їхали кілька ратних людей і хотіли насильство над слугою Божим чинити, але Бог подбав про мене і наставив на розум жовнірів: вони чемно запросили мене до гурту і казали, що жодним чином не зашкодять мені, що, як показав наступний час, вони і зробили. І хоч я волею Отця небесного опинився в руках католиків, жодним чином вони не намагалися завадити мені возносити молитви, хоча й вели себе недостойно і сміялися, коли намагався довести до них єдино праведну віру православну і помилковість єресі католичної. Але я молився й за них, тож най простить їх Бог.

– Це добре, отче, – терпляче похитав головою Богун. – А куди нас привезли?

– Хутір вельми невеликий і занедбаний, – знизав плечима Гавриїл, – а хазяїв немає. Худоба є, кури є, городина, хоч недоглянута, але є, а хазяїв немає, може, вирушили куди?

– Здається, я знаю, куди вони вирушили, якщо тут хазяйнує Славинський, – похмуро мовив Нечай.

– Далеко ми від Чигирина? – запитав Іван у ченця.

– Якщо пішому іти, мабуть, не раніше, аніж за два дні, Бог дасть, можливість бачити золоті бані Хрестовоздвиженської церкви, у якій настоятелем перебуває товариш мій, людина праведна в усьому від молитви і посту до мирського життя.

– А де Омелько? Він живий? Його утримують тут чи в іншому місці?

– Пан Омелько? Тут він.

– У другому хліві?

– Бог з вами, пане сотнику, чому ж у хліві?

– Та розповідай скоріше, іроде, усе, що знаєш! Не марудь, їй-бо, боки намну! – не стерпів Нечай.

Гавриїл замовк на добрих дві хвилини. Спокійно сидів, дивлячись у темний куток хліву.

– Бог вас не простить за таке, – нарешті відповів голосом, який бринів від образи. – Я й розповідаю: тут пан Омелько. З польським полковником він щойно мав бесіду, перед тим учора довго був з ним у світлиці. Польський полковник повагу має до нього, за одним столом з ним страви споживає, з їхньої ласки й мене покликано. Нині немає потреби додержуватися посту, тож я міг повною мірою насолодитися стравами, що їх було подано. Досить вишукані, якщо прийняти до уваги наше становище. І вино добре, каюсь, дозволив собі малу дещицю того чудового напою, хай не прогнівиться на мене за це Господь.

Нечай знову поривався щось вигукнути, але Іван стримав його рішучим жестом.

– І які ж справи у Омелька зі Славинським?

– Не відаю. Коли я ввійшов до світлиці, полковник про щось говорив пану Омельку, але потім припинив.

– А хто тебе прислав до нас?

– Омелько прислав.

– І тебе ніхто не затримував?

– Ні. Один з ратників польських хотів було стати на заваді того, аби я доніс до вас хліб насущний, але інший йому сказав дослівно таке: «Не зачіпай, Янеку, того божевільного схизмата, нехай іде собі!»

– Правду казав, – мотнув головою Нечай.

– Що? – подивився на нього Гавриїл.

– Не переймайся.

– Омелько нічого не казав тобі передати для нас?

– Аякже, казав.

– Що саме?

– Ось це, – вказав писар на їжу і цеберце з молоком.

– І все?

– Все.

Іван зітхнув. Він нічого не розумів. Які справи можуть бути в Омелька із Славинським? Чому той одразу ж не розправився з ним, а утримує тут, сам наражаючись на небезпеку під носом у гетьмана і Чигиринського полку?

– Добре. Дякую тобі, святий отче. Передай і Омелькові нашу дяку.

Гавриїл кивнув головою, піднявся і пішов до виходу. Уже біля дверей повернувся і ляснув себе по лобі:

– Дякувати Господові, згадав! Омелько просив ще передати ось це, – він витяг з-за пазухи загорнуту в пергамент довгасту річ. – А також на словах сказати…

Доля секунди знадобилася Богуну на те, щоб опинитися біля Гавриїла і затиснути йому долонею рота – той стояв не далі як за три кроки від відчинених дверей, за якими чулися голоси вартових. Писар подивився на Богуна круглими від здивування і жаху очима.