Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Нечай лаявся ще з хвилину, підбираючи все міцніші й міцніші слова, доки нарешті не сплюнув і теж почав зводитись, спираючись плечем на стіну. Тут він помітив Івана і Михайла.

– Добридень, куме! – посміхнувся натягнуто. – Добридень і тобі, пане Іване!

– І вам, куме, доброго здоров'я, – відповів йому в тон Нечипоренко. – Голова не болить?

– А чого їй, дурній, боліти, якщо я вже з тиждень не пив? – Нечай, попри біль, знаходив у собі сили жартувати.

Почали з'ясовувати, що з ними відбулося, після того як Нечая огрів перначем Славинський, а Богуна, котрий надто вже пручався зв'язуванню, уклав мушкетним прикладом один з лісовчаків. Виявилось, що при свідомості залишився один лише Нечипоренко. Він і розповів, що одразу ж після крику Нечая малий Іван розвернув коня і так чкурнув, що за ним лише пилюка закурилася. Гавриїл навпаки, спокійно очікував, доки до нього наблизилися, після чого спокійно зліз з коня, віддав повід одному з нападників і пішов до кола. Їх швидко зв'язали, повантажили на віз і повезли на південь від Чигирина. Через дві години швидкої їзди загін опинився в неглибокій балці, у якій було розташовано козацький бурдюг – кругла будівля з півторасаженного частоколу, всередині якого було розташовано невеличкий курінь, хлів і конюшню. Після цього їх замкнули у хліву. Що було далі з Омельком і Гавриїлом, Михайло не бачив, але по невеселих репліках тих з лісовчаків, котрі вирушили в погоню за молодшим Нечаєм, він зрозумів, що ті спіймали облизня.

– Ну, то не дивно, – погодився Нечай, – мого Буревія догнати і з більшим вантажем жодний кінь не зможе. Якщо малий не схибить, урятується, до Чигирина, вважай, годин шість йому залишилося. А от ми… Ну скажи мені, Богуне, чи не дурні ми з тобою? Чи не варті того, аби лядські недобитки тепер з нас шкіру на ремені різали? Як теля у вовчу пащу, до них прийшли!

– Але звідки вони тут? – знизав плечима Нечипоренко.

– А чому дивуватися? Хіба мало Україною різних харцизів ходить?

Іван зітхнув.

– Чортів Славинський, вислизнув тоді… – він спробував пута на міцність, але ослабити не міг, лише посилився біль у кистях. – Йому я потрібен, то давні рахунки. Треба сказати, нехай вас відпустить.

– Поглянь на мене, пане Іване, – позирнув на Богуна Нечай.

– Хіба що?

– Тобі, бачу, міцніше, аніж мені, по голові перепало, коли таке верзеш.

– Я не верзу. Того поєдинку не може вибачити, а потім Ганну…

– І що з того? Тепер у нього шляху іншого немає, повинен нас усіх тримати. Думаєш, він не розуміє, що відпусти він нас тепер, шлях до Польщі йому буде закрито? За таке обходження зі своїми полковниками Хмельницький голови знімає. Та й я не бурсак якийсь, теж силу маю. Так що мусить він для нас із тобою долю єдину готувати, хочеш цього чи ні.

– У Тульчині я теж готував йому долю. І нелегка вона мала бути, якби не втік.

– Може, й ми утечемо… – знизав плечима Нечай. Він поворухнув зв'язаними руками і болісно застогнав. – Михаиле, та поглянь-но що там з руками, геть посиніли…

Нечипоренко посунувся до Данила і взявся оглядати йому руки.

– Не тільки посиніли, ще й попухли. Якщо раніше кум мав такі кулаки, що вулик міг геть розтрощити, то зараз вони в нього, як отой вулик.

– Та не смійся ти, іроде! Роби краще щось, спасу немає!

Михайло швидко пересунувся ближче до Нечая і ліг на бік у нього за спиною.

– Посунь трохи руки до мене, спробую перегризти.

Нечай послухався і завмер, очікуючи, доки Нечипоренко зубами розгризе сирицю, яка врізалась у тіло. За весь час не проронив жодного слова, лише піт, що рясно виступив у нього на обличчі виказував, який біль він терпить. Нарешті після п'яти хвилин катування він рвучко випростав руки перед собою і неслухняними пальцями відкинув геть залишки мотузки.

– Славинського б на ній підвісити! – мовив зі злістю.

Коли кров у затерплих руках трохи вгамувала свій бунт, він взявся за пута Нечипоренка, потім разом звільнили від мотузка Івана. За хвилину Іван з насолодою потирав затерплі й сині долоні, котрі поступово набували свого природного кольору. За дверима почувся рух, за яким грюкнула, відчиняючись, засувка, і до хліва увійшли кілька лісовчаків з пістолями в руках.

– Пане хорунжий, вони розв'язані! – вражено вигукнув один з них, присвітивши собі смолоскипом. Одразу ж за тим наперед виступив той самий усміхнений хорунжий.

– Панове вирішили здійснити відчайдушну втечу з ворожих пазурів? – насмішкувато мовив він. – Повинен вас поставити перед жорстокою реальністю: вона неможлива. Вас охороняють не гірше, ніж сераль османського султана.