Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

До Чигирина вирушили без почту, лише Нечай, котрого супроводжували тринадцятилітній старший син Іван і писар Гавриїл, який заявив, що повинен, використовуючи нагоду, побачитися в Чигирині з панотцем Хрестовоздвиженської церкви Прокопієм, з котрим приятелював з бурсацьких часів. З Іваном вирушили Омелько і Нечипоренко, який напередодні прибув з доповіддю з Вороновиці, де стояла сотня, і згадав про якісь справи в Чигирині. Мирон Охріменко хотів був спорядити з подорожніми віз із провіантом, але Богун рішуче заперечив:

– Не треба, Мироне. Віз затримає нас принаймні на добу. Так переб'ємося.

Охріменко тоді не став сперечатися, лише, за звичкою, знизав плечима і пішов собі геть. Тож тепер мандрівники долали кожного дня не менше сорока верст, полювали дорогою, на ніч готували на вогнищі смачну вечерю і вкладалися, розпалюючи люльки. На сьомому небі від щастя був у такі хвилини малий Іван Нечай, котрий, принишкнувши під теплим кожухом на копиці духмяної трави, міг доволі послухати спогади бувалих козаків. В його уяві неслися в бій непереможні козацькі сотні, били веслами синь моря стрімкі чайки, гриміло весняним громом тисячоголосе козацьке «слава», ревли гармати і дзвеніла бойова криця. Ще б пак! Мати нагоду слухати оповідання козаків, декотрі з яких пам'ятали ще Сагайдачного! І хлопчак намагався не поворухнутися, навіть голосно дихнути, боячись перервати ті оповідання. Коли нарешті розімлілі від довгого шляху і кількох чарок, випитих за вечерею, козацькі старшини засинали, він ще довго дивився в засіяне зірками небо, уявляючи, як сам летить на вороному огирі з розметеною від зустрічного вітру гривою, вимахуючи кривою турецькою шаблюкою.

Так минуло два дні, а на третій, коли до Чигирина залишалося вже зовсім мало, трапилась подія, котра затримала загін ще на дві доби і мало не коштувала життя Богуну і його супутникам.

Уранці, як це було завжди, вмилися холодною водою із сідельних баклаг, поснідали пастремою з хлібом та цибулею і вже готувалися вирушати, коли несподівано почули гуркіт копит досить великого загону.

– Хто б це міг тут бути? – знизав плечима Нечай, хоча питання було риторичним – до гетьманської ставки в Чигирині і від неї поспішали шляхом десятки великих і малих козацьких загонів, гінців і ще казна-кого.

– Не із Запоріжжя ті птахи, – замислено відкусив кінчик травинки Омелько.

Богун уважно придивився до озброєних людей, котрі їхали риссю в колону по чотири, наставивши в небо довгі ратища списів. До них залишалося не більше півмилі. Там уже помітили невеличкий гурт козацтва і завертали у степ, де, у двох сотнях сажнів від вкритої пилом стрічки Кучманського шляху, загін Нечая розташувався серед трав, не знайшовши поряд жодного поселення. Коні тих, хто наближувався, не змінювали клусу, але було помітно, що вершники насторожилися і готували про всяк випадок зброю.

– Що за чортівня? – вражено мовив Нечай і повернувся до сина: – Іванку, сідай на мого Буревія і чекай нас тут разом з отцем Гавриїлом. Коли що, лети на схід до Дніпра, він до Чигирина виведе. Скажеш гетьману… Утім, іще рано! Стій і чекай. – Він заскочив у кульбаку синового коня, котрий був значно повільнішим за уславленого у Брацлавському полку Буревія, і повернувся до супутників. – Привітаємося з мостивими панами?

Усі, окрім малого і писаря, торкнули коней, вирушаючи назустріч незнайомцям. Хоча навіть з відстані півмилі було помітно, що то не татарський чамбул. На військових було одягнуто блакитні каптани, деякі з них мали поверх одягу кіраси або кільчасті панцирі, на головах хутряні шапки або залізні шоломи. Кожен мав при боці шаблю, у руках піку, а за плечима мушкет. Наближувалися, не ламаючи стрій, широкою риссю, але Івану здалося що будь-якої миті ті люди готові розбігтися полем широкою лавою і кинутися в погоню. І хоча намагання відбитися учотирьох від загону у двісті п'ятдесят шабель були, звичайно, марними, він звів курки на обох пістолетах, котрі були за поясом, і перетягнув ближче піхви із шаблею.

Коли до загону невідомого війська залишалося не менше півсотні кроків, наперед вояків виїхав на гнідому огирі старшина у мідному шишаку, кільчастому панцирі і відкинутому за плечі козакині. Привітно посміхаючись, здійняв руку:

– Слава Україні, панове!

– Слава навік, – відповів Омелько, уважно приглядаючись до старшини. – Ви хто такі будете?

У відповідь долинув сміх:

– А панове неввічливі! Як на мене, ви маєте першими сказати хто такі будете, адже більше тут нас!