Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– А хоч би й не на торги, гарні мої! – шаленів циган. – Купіть збрую, а потім і їдьте собі! Танцюйте панам старшинам! – цикнув він зграйці циганчат, яка ховалась у натовпі зовсім поряд. Тієї ж миті п'ять чи шість напівголих, схожих на кошлатих мавпочок, дітлахів квапливо зарухались у танці перед самими копитам козацьких коней. Майстерно плигали і витанцьовували, прислухаючись до ритму бубна, у який бив дещо старший хлопчак з гривою кучерявого волосся на голові і блиском чорних очей на усміхненому обличчі.

– Ату я вас! – удавано розлютився Омелько, замахуючись на циганчат батогом. Мить, і від танцюристів залишився лише невдоволений лемент поміж натовпом і хмарка куряви, збита босими ногами. Поїхали далі.

– Коні! Добрі коні! – чулося з одного боку. – Воли круторогі! Трудяги зацні! – вторило йому з іншого.

– Пшениця, овес, ячмінь, жито! Підходь, не барись, грошей не беремо, так роздаємо. Дорогою наздоганяємо, ще й досипаємо!

– Баняки, глечики, макітри!

– Сукно, кармазини, лундиш!

– Шаблі дамаські, пістолі турецькі!

– М'ясо та птиця, бери не для годиться!

Гудів базар, та так, що в голові паморочилось, вирував, вихваляючи свій товар, цікавлячись чужим. А десь у натовпі вже завило, зарепетувало тонкими жіночими голосами:

– Ой, тримайте злодія! Ой, ловіть харциза! Украли, украли! – і майнула швидка тінь бурсака в довгому та сивому від пилюки підряснику з цілим решетом яєць наперед себе.

Добрих десять хвилин минали козаки базар. А коли нарешті проїхали і опинилися на більш спокійних вуличках, де зустрічалися в основному козаки і старшини, що поспішали від гетьманської канцелярії і до неї, Омелько підкрутив вуса і посміхнувшись поплескав Богуна по плечу:

– Таки недаремно воювали, Богуне? І ти, неборака, не задарма кров пролив свою, і всі, хто поліг, усі за добру справу. Відживає ненька, відроджується!

– Так, Омелько, – цілком серйозно відповів Іван. – Ми завжди знали, що не задарма.

На великому майдані перед військовою канцелярією, обабіч якого притулилися будівлі пушкарні, кілька будинків генеральної старшини і з десяток менш значних споруд, мандрівників спинили кілька комонних вартових. Пильно оглянули, але, упізнавши всіх трьох, привіталися, запитали про мету візиту до його ясновельможності і пропустили.

– Ох, не так я колись до Хмеля заходив, коли його старшу Степаниду за мого племінника віддавали! – напівжартома зітхнув Не-чай і, доручивши коня козачкові, що трапився назустріч, заспішив догори сходами високого ґанку. Богун з Омельком скористалися його прикладом.

У приймальні гетьмана їх насамперед вислухав старший над бунчуковими товаришами – середніх літ козак, якого Іван ніколи раніше не зустрічав.

– Так, його ясновельможність знає про ваш візит. Учора чекали.

– Знаю, що учора. Загостювали ми тут дорогою. Та так славно, що й покинути добрих хазяїв змогли не одразу.

Бунчужний кинув на полковника швидкий погляд, але у відповідь на його розв'язну репліку нічого не відповів. У канцелярії Хмельницького добре знали Нечая і його манеру спілкуватися.

– Пан гетьман зараз відсутній. Можу доповісти про вас пану генеральному писарю.

Нечай зітхнув:

– Що ж, немає Хмеля, давай хоч Виговського.

Іван Виговський, який поводився так, як пристало поводитись, займаючи його посаду, прийняв їх серед просторої зали, стіни якої було задраповано блакитним сукном, а на міцному столі у стилі бароко стояв срібний шандал із дванадцятьма палаючими свічками (не дивлячись на ясну днину, гардини на високих вузьких вікнах було спущено). Він чемно привітався, потиснувши руки спочатку Нечаєві, потім Богуну і лише після нього Омелькові, затим вказав запрошуючим жестом на крісла під стінкою неподалік від чорної пащі каміна.

– Прошу вас, панове, сісти і відпочити з дороги. Зараз я накажу накрити стіл, зможемо попоїсти, і я послухаю вашу розповідь про становище у Брацлавському полку і взагалі на нашому західному кордоні.

– Радо приймаємо запрошення пана, – видихнув Нечай, падаючи у крісло. – А щодо кордону… Це, пане Виговський, доки що річ неосяжна, та яку неможливо відчути дотиком пальців. Про який кордон ми можемо тут з вами говорити, коли нас три дні тому було захоплено в полон відділом польського війська усього за кілька десятків верст від Чигирина?

– Неймовірно! – спокійний тон Виговського промовляв, що він не почув нічого неймовірного для себе. – Уважно послухаю за сніданком про ваші пригоди, пане полковнику.