Леся Романчук - Лицарі любові і надії

Ніщо, жодна сила не змусить його, Романа Смереканича, продовжити своє перебування тут ані на хвилю, ані, тим паче, зиму.

Люди штовхалися, пхалися напхом, навіть звідси, здалеку було видно, що посадка проходить швидко, геть не з примусом, як було там, у бухті Ваніно...

Глянув востаннє на людей, що спускалися по трапу. Відчув якусь провину перед ними за те, що він — вільний, а їхні колимські маршрути дорогами страждань і болю тільки починаються.

Зняв шапку, постояв трохи отак, простоволосим, під легким осіннім сніжком, що прилетів з моря і посипав змордований задухою трюму етап, постояв, подумав, помолився, наче віддав шану замученим і живим, перед якими пролягли оті перейдені вже ним траси в сопках.

— Простіть, друзі, та нічим не зараджу, мусите перейти кожен власним шляхом! — послав думками «Прощавай!» цим незнайомим землякам з цілого світу і повернув до «Фелікса».

І враз...

Чи здалося?

Озирнувся...

Нікого. Хто ж тут знає його, хто кличе?

— Романе, Романе...

Ні, здалося...

Ноги наче скувало — не відійти, ані кроку...

— Романе, Романе, Романе!!!

— «Прадалжаєтса пасадка на тєплаход...» — кликав до життя, до людей, до радості, голос із динаміка, радіо надривалося модною «Ріорітою» навпереміж із «Бризками шампанського».

Сніг посипався густо, і вже не видно ні трапу, ні людей... Замітає, замітає рання колимська зима його слід отут, на цій суворій, лютій, але такій прекрасній природою і добрими людьми землі...

Ні, час іти, «Фелікс» чекає... Не дивно? Фелікс — щасливий... Як їхнє вино — Феліче, як Щастигора...

Що це?

Ой, Романе, Романочку,

Відгадай ми загадочку,

Відгадаєш — твоя буду,

Не вгадаєш — чужа буду!

Ні, неможливо... Чий це голос?

Співали дівчата. Хором, так голосно, як тільки могли. І один, слабкий, та дзвінкий, найрідніший у світі голос летів крізь сніг, крізь вітер, крізь роки і вироки:

А що росте без коріння,

А що сходить без насіння?

А що гра.є — голос має?

А що плаче, сліз не має?

Невже вона?

— Орисю! Орисю! Це ти? — кричав крізь сніг, вітер і недолю.

— Романе-е-е...

І знову хор голосів, жіночих і чоловічих, що доєдналися на допомогу, і знову українська пісня крізь сніг, вітер, роки розлуки, кривду світу, крізь облуду і зневіру, муки і поневіряння, крізь край біди і болю, крізь тугі береги смерті й воскресіння, вознесені терпінням понад усім сущим і вічним, зболені, змордовані, скривджені, та непоборимі, незламані, нескорені та незнищенні, ці радісні і горді голоси лицарства, звитяги, служіння, любові, надії, віри.

Камінь росте без коріння,

Сонце сходить без на.сіння,

Скрипка грає — голос має,

Серце плаче — сліз не має...

10.05.2010

Дорогі наші діти й онуки!

Спасибі людям, які дбають, аби по відходу нашому до іншого світу не згасла пам’ять про нашу страдницьку молодість, про хресний шлях нашого покоління, і, зокрема, про героїчні дні Кенгіру — символу незламності духу посеред пекельних мук. Дні, коли людина ставала над смертю, страхом, болем, аби врятувати в собі почуття гідності й прагнення свободи.

Я була простою дівчиною-східнячкою, не героїнею, а лише жертвою страшного більшовицького режиму. Серед моїх земляків було багато таких, хто вірив, що його чи її трагічна історія — це лише помилка, а не частинка страшної війни режиму проти власного народу. Тільки в Кенгірі, завдяки моїм подругам, яких ув’язнили за боротьбу в ОУН-УПА, я дізналася правду. Тому й опинилася серед тих, хто брав участь у повстанні.

Всі наші дії, всі почуття були сильними, як востаннє. Справжня дружба, велике кохання, сестринська і братерська любов були сильнішими, ніж за звичайних умов.

Коли ми, беззбройні українські жінки і дівчата, вийшли проти танків, узявшись за руки, ми сподівалися, що так зможемо врятувати інших, що кати не посміють... А вони посміли і рушили танками. Багато моїх подруг, молодих і красивих, розчавлено, розстріляно, і те жахіття досі мені сниться, і це неможливо забути.

Я дивом лишилася живою — врятував мій чоловік, один із активних учасників повстання (нас вінчав священик-в’язень,

о. Антон Куява). Він тоді ще не знав, що у нас буде дитина. Нас поєднало повстання і розлучила влада. Тож для мене Кенгір — це ще й кохання всього життя, яке дало мені єдину донечку і підтримувало мене в найтяжчі часи.

Нас, учасників того великого здвигу, лишилась якась жменька. Наші дні поволі витікають, ми вже, так би мовити, дивимося трохи з іншого берега. Але, кажуть, людина живе доти, доки її пам’ятають. Допоки Ви , дорогі діти, пам’ятатимете своїх мам та батьків, бабусь та дідусів — ми будемо жити. Допоки Ви пам’ятатимете, які тернисті були наші стежки, як гірко було нам, молодим, квітучим, призначеним для любові й щастя, іти отим терням, які зранені душі ми винесли з того пекла — Ви не допустите, щоб це повернулося, щоб Ваші діти й онуки зазнали такої біди.