Леся Романчук - Лицарі любові і надії

Оленка-Оленочка виросте. І стане Оленою. Оленою Федорівною Бондаренко. Та лише найближчі знатимуть, що справжнє імя її батька — Ференц. Оленка так його ніколи й не побачить... Та у крові житиме гарячий вітер Джезказганського степу, і гени степових козаків, помножені на неприборканість духу незалежних мадярів, зродять плід незвичайний, як незвичайна доля і воля до життя.

Дівчинка, народжена у сибірських снігах, виросте. І нестиме в душі нескорений дух повсталого Кенгіру. Не мовчатиме кривді, не коритиметься злу. Очолить Народний Рух Луган-щини. Стане народним депутатом України. І писатиме вірші. І напише:

З якої далечі, ти, срібний голосочку?

З яких таких незнаних україн?

Візьми, синочку, вишиту сорочку,

Вона тебе вестиме між руїн.

Заліг туман і Моринці, й Опішню,

І цілий рід, що зроду не годив,

Візьми, дитя, єдину нашу пісню,

Вона тобі — найліпший поводир.

У чорний час, коли козацьку крівцю

В чорнобильському пеклі обпекло,

Візьми, дитя, єдину нашу крицю,

Незламний дух, нескорене чоло.

Вчорашні малороси водевільні,

Лицарство клуні, діти німоти,

Ми вийдем якось з тої божевільні

Під світом — рівні, перед Богом — вільні.

Веди, мій сину, хто ж, коли не ти!

Дочка шукатиме батька. Та знайде лиш місце на Мюнхенському цвинтарі, де він був похований. Угорці краще вміють шанувати своїх національних героїв — герой Кенгірського повстання Ференц Барконі перепохований у Будапешті з усіма почестями, належними за страдницьку долю, непокору кривді, хай би й у пекельному вогні, та довічну боротьбу за пам’ять і правду.

Те, чого дуже чекаєш, настає зазвичай несподівано.

І віриш, і не віриш... Чекаєш отієї радості, що накриє з головою і втопить, а вона якась така собі звичайна, мало не буденна, радість.

От він, лежить на столі, цей папірець, що знову круто змінив його долю.

Вільний... Не просто звільнений з табору на поселення, а має право їхати куди йому заманеться!

Не вірив, досі не вірив...

Бо роки здавалися нескінченними, несходимими, немов тайга, неподоланними, як сопки — невисокі, та до відчаю сильні своєю безліччю — щойно піднімешся на одну, як за нею виростає гряда нових, нових і нових, вони здіймаються із землі, мов оті зуби дракона, мов ряди акулячих ікол, що, захопивши, не випускають — незліченні, незборимі...

Такими вічними здавалися й літа неволі.

І от — цей чудодійний папірець.

І не сказати, що не чекав. Вітром змін віяло — спершу смерть тирана, потім амністія кримінальників, яка перетворила Колиму на злодійський шалман. Щоправда, ненадовго — основна маса амністованих за лічені місяці повернулася на нари. Вітром віяло. «Вольняшки»-поселенці передавали новини — бунтує Норильськ, Воркута, підняв повстання Кенгір.

Захвилювалися і тут, на Колимі. З Москви приїхала комісія з перегляду справ. Прізвища членів комісії зараз говорили мало — Брежнєв, Фурцева. Ну, члени Політбюро, ну, мають широкі повноваження, вирішують людські долі. Кому пощастить справити добре враження, потрапити в слушну хвилину, той може вийти з кабінету вільною людиною.

Яким дивом Романові пощастило опинитися у списку, хто нашепотів йому на вухо ті короткі слова — відповідь на запитання «За что сідішь?», яке чудо спонукало його глянути своїми прозорими сірими очима просто у вічі жінці, що сиділа в комісії?

— Мій батько був лікарем, я вчився в медшколі і допомагав йому лікувати хворих, виконував призначення, перев’язки... Ми не питали, чим займаються наші пацієнти. І було мені всього сімнадцять років.

— Ну вот відітє! Мальчік делал доброе дело, помогал отцу лечіть людей, а его... Какая несправедлівость! Семнадцать лет! Совсем ребьонок! Как іскалечілі молодую жизнь! Єму учіться надо!

Ці люди, що сиділи в комісії, мабуть, почувалися зараз добрими чарівниками — в їхній силі було змінити долі цих зневірених, виснажених неволею і безнадією невільників, прикутих до галери Колими ланцями жорстоких реченців. Історії вражали. Вироки у більшості випадків справді були несправедливими, вина — недоведеною, терміни — нескінченними. їм, представникам «нової влади», що розвінчала і засудила «культ лічності», подобалося творити чудеса. І бачити сльози в очах, що ніколи не плакали.

Роман досі не розумів, що трапилося. Його вітали, говорили якісь слова, тиснули руку, плескали по плечу, а він не міг скласти думки докупи. Невже цей папірець означає, що можна їхати додому?