Леся Романчук - Лицарі любові і надії

Увечері посиділи за щедро, за колимськими мірками, накритим столом — червона риба — її тут брали бочками, коштувала копійки, м’ясо — морожена оленина, ласощі — шматочки домашнього українського сала з посилок, до нього ще більші ласощі — часник. Величезна миска вінегрету — всі овочі, які можна було дістати в цьому краю, змішувалися докупи у витворі фантазії місцевих господинь. Щоправда, овочі зазвичай сухі, свіжі — екзотика, за велике щастя, а те, що вдавалося виростити на вічній мерзлоті, берегли, мов марципани, про свято.

Бипили. По трошки, так, «для сугрєву» і тому, що належить при столі. Глушити гранчаками спирт, хай би й розведений, не прижилося в їхній компанії.

— Ну, щасливої тобі дороги, Романе!

— Хай Господь благословить у далеку путь! — перехрестив на прощання отець Маркіян.

— Не забувай нас, Романе... Я тут тобі на дорогу пиріг з брусницею спекла, — загортала пакунок Ліда, гостинна господиня і цієї прощальної вечері, і всіх святкових урочин.

— Хай щастить тобі, друже, у пошуках. Знайди її, свою Орисю, і будь з нею щасливий довго-довго, усе життя, от як ми з Ганнусею, — обняв за плечі дружину Петро Кузь.

— А ми з отцем Володимиром звінчаємо молоду пару! — розчулено витирав очі швидкий на сльозу до добрих новин отець Маркіян.

Страхіття таборів переніс стоїчно, зате тепер, на умовній волі, кожен прояв відновлення нормального життя, наближення до людського, справжнього, вічного зворушував його до глибини душі. Особливо ті таїнства, які для нього, монаха, були недоступними — шлюб, народження дітей... Хлопці не раз жартували:

— Давайте, ми вас, отче, оженимо! Знайдемо гарну дівчину, одружитеся, житимете собі щасливо! Монастирі все одно знищили, монахів розігнали, ніхто вас тут не знає, живіть, як всі люди!

— А я обітниці не монастирю, не ігумену, не єпископу давав — Господу. От йому й служитиму, поки мого віку. В таборі не відрікся, то на волі тим паче гріх, — сумно усміхався отець. — Я вже вас вінчатиму, ваших дітей хреститиму, ото моя доля, моє щастя...

— Для цього хіба мусите приїхати до нас у Прикарпатськ! Усі! Чуєте, я всіх запрошую! — розвеселився Роман.

— Тут за малим діло стало — нареченої поки що немає. А відповіді на твої листи, Романе? Теж немає? От бюрократи чортові, чого від них іще чекати! — скрипнув зубами Іван.

— Нічого, будуть, будуть відповіді! Вони мусять відповісти, — заспокоїв отець Маркіян. — Бюрократія має і добрий бік — на кожний отриманий «вхідний» папірець з установи повинен вийти інший, «вихідний» папірець, їх там теж перевіряють.

— Романе, а пам’ятаєш, ти розповідав про Петра Січка? — задумалася Ліда. — І він сказав... провістив... передбачив, що ти зустрінеш свою Орисю тут, на Колимі? Може, справді?

— Ото іще вірити різним байкам! Кумедні ви, жінки! — засміявся Іван.

— Але ж часом ці байки бувають правдою...

Охотське море готувалося до зимового сну. Втишувалося в глибинах, вирувало вільною ще від криги поверхнею, вигой-дувало легендарними осінніми штормами останні в цій навігації пароплави.

Дивним було брати квиток, спостерігати за вільними людьми у формі й без, які займалися кожен своїми людськими справами. Невже тут, у місці принуки й неволі, існує інше життя? І тут, виявляється, є люди, які добровільно приїздять на роботу, хто за «довгим рублем», хто за романтикою, і всі вони мають паспорти, і можуть вільно пересуватися країною. І вибрали цей край для роботи, для життя...

У натовпі, що очікував посадки на пароплав «на материк», чітко вирізнялися вчорашні невільники. Не так одягом, однаковими валізками, як виразом обличчя. Ці очі, що бачили стільки смертей, здається, вже ніколи не стануть іншими. «Не вір, не бійся, не проси» — відбилося навіки. За цим виразом колишні в’язні упізнаватимуть один одного ще довгі роки.

Невже й він, Роман, дивиться на світ так само? Невже зморшка між його бровами — вічне клеймо табірного «не вір»?

Людське море вирувало. Його хвилі інколи викидали зовсім поблизу знайомі обличчя. Цього зустрічав на пересилці, цього — в таборі, а цього — в лікарні. Де саме? А хіба пригадаєш? Як звуть? Не важить. Головне — свій. Сидів. Вижив.

— Чули? Кажуть, квитків більше немає!

— Як немає? Це що, залишатися тут ще на зиму? Ще на одну чортову колимську зиму? Та немає такої сили! Я пішки піду, я уплав попливу, а вдома буду!

— Нет білєтофф? Как нет білєтофф? Почему нет біле-тофф?

Голос видався дуже знайомим.

— Херберт! Ти? Живий?

— Не знаю... Может, живой, может, не живой... Нет білєтофф...