Леся Романчук - Лицарі любові і надії

Ці кілометри від Магадана до Усть-Омчуга, а потім в «Долину трьох маршалів», минули миттю. Аж опинившись у звичному середовищі, між друзями, почав усвідомлювати, що змінилося в його житті.

— Надо же, как повезло! Получішь паспорт! Сможешь уехать отсюда!

Поїхати звідси! Поїхати! Ось воно, те, чого насправді хотів і чекав. Поїхати. Знайти Орисю. Адже вони ще зовсім молоді, ці літа, проведені в неволі, довгі, важкі, виявилися усе ж скінченними! Попереду — все життя!

Знайти Орисю... А це — непросто в системі таборів, де все перемішується так швидко, де долі людські мов мильні бульбашки — то ростуть і сяють, переливаючись усіма вогнями, то — лусь і немає.

— Знайти твою Орисю? — розмірковували хлопці. — А де її тепер шукати? На Воркуті немає, а Союз великий... Писати треба. А потім відповіді чекати. Може, пощастить.

— Романе, ти не кидайся з моста в воду, подумай, щоб знайти Орисю, потрібен час. Треба писати в усі інстанції, а ти знаєш, як наші бюрократи тягнуть із відповідями, треба їздити, і на все потрібні гроші, — намагався витверезити спянілого від дихання волі хлопця Іван Романчук. — Це тут, у зоні все нібито задаром. А на волі без копійки дня не проживеш. Ішов би ти до нас, на Будьонний, хоч на сезон, помив би золото, заробив якийсь гріш, куди тобі додому без штанів? Як перед дівчиною станеш — голий, босий, простоволосий? Тобі ж її чекати треба, передачі передавати, підгодовувати — сам знаєш.

— Та не можу я чекати! Поки я тут золото митиму, вона, може, загине десь у зоні!

— А чим ти їй допоможеш? Станеш за дротом і гукатимеш «Люблю!» Ні, друже, світ матеріальний, і життя теж.

Іван знав, про що говорить — минулого року одружився, узяв дівчину-красуню Ліду Ясень, голубооку волинянку. Побут подружжя на Колимі — вервечка суцільних нестач. Брак, брак і брак — брак житла, брак грошей, брак всього, необхідного для життя. Якось сам би й перебився, не великий пан, та з дружиною хочеться жити по-людськи.

— Стільки всього натерпілися, стільки бід пережили, що треба, нарешті, хоч трохи побачити щастя!

Роман послухався мудрої ради — справді, «золотий» сезон саме розпочинався, Іван влаштував друга в бригаду.

— У нас, на Будьонному, хороші піски, багаті. Можна легко по три норми виконувати.

Роман сам дивувався — як легко працювалося на волі! Наче все таке самісіньке — і піски, і бутара, і промивка, все таке — і не таке. Коли робота осмислена, має мету — заробити, щоб відшукати кохану, то й рукам легше, а голові — просто заввиграшки.

І неділя — вихідний. І близько за Колимськими віддалями, на Ремонтному, отець Маркіян. І на свята, а то й просто в неділю можна поїхати до нього чи покликати в гості. Послухати мудре слово, причаститися духу віри, а то й вислухати справжню службу Божу — на Ремонтному жив у засланні ще один священик — отець Володимир Конюшко. Потай, аби не дізналися навіть найближчі сусіди і не донесли куди слід, відправляли справжню службу, хрестили дітей. На щастя, хрестити тепер випадало частіше, ніж відспівувати померлих — на волі кожен наче діставав нового життя.

Священиками опікувався на Ремонтному Петро Кузь із дружиною Анною. Вони потребували такого піклування, бо геть не давали собі ради в складному матеріальному житті після таборової Колими, де все потрібно було «дістати», про все домовитися, усе було через блат і мат, для святих отців неприйнятний і недоступний для розуміння.

Отці Маркіян та Володимир звінчали пару — дорослого, досвідченого Петра, що перейшов уже табір і вийшов на волю, і Анну — зовсім юне дівча, яке поїхало за Петром у дикий край, на вічну мерзлоту з єдиної важливої для дівчини рації — кохання.

Бо навіть кохання в цьому краю короткого літа визрівало швидко і брало душу навіки. Як інакше? Чого чекати? Стільки літ проведено за ґратами і дротами! Коли жити? Хотілося отримати все, чого був позбавлений довгі роки, хотілося всього і зразу — щастя, кохання, дітей, красивого одягу, смачної їжі, сонця, тепла, відпочинку. Волі хотілося!

Та понад усе хотілося побачити рідну землю, батьків.

Романові ночами снився тепер Прикарпатськ. Щастигора. Мама. Тато. І він сам з Орисею під руку.

— Ну, все, поїду! Сезон скінчився. Що заробив — те моє, а всіх на світі грошей не заробиш ніколи. Осінь, треба встигнути до кінця навігації.

Хлопці не тримали. Справили на дорогу справжнє драпове пальто, темно-сіре, розкішне — щоб не сором від людей.

Благословив у далеку дорогу отець Маркіян.