Леся Романчук - Лицарі любові і надії

Роман ледве розпитав у розгубленого австрійця, в чому справа. Виявляється, що після відбуття терміну Херберта ще довго не відпускали — ретельний хлопчина припав до душі господині-лікарці, в якої працював «днювальним», це так по-модньому називалася на Колимі прислуга з невільників. Без кінця писав у Москву. Нарешті, аж через три роки, прийшов з австрійського посольства паспорт з візою.

— Срок візи — месяц! А білєтофф нет! Всьо пропало, всьо надо начінать заново... Меня же не випустят! — тремтіли руки в Херберта.

— І треба буде починати всю тяганину з візою спочатку? Так, суворі твої справи... Що робити? — замислився Роман.

— Да што ви, ребята, думаєте! — обізвався якийсь лейтенант з черги. — Пусть ідьот к коменданту! Ілі в МГБ. Што ему терять?

Полковник МГБ телефонував кудись, довго розмовляв:

— Єсть білет до Хабаровска. А там — добірайся, как сможешь...

— Ну, прощавай, Херберте! Хай щастить тобі на рідній землі...

Час посадки на пароплав наближався... Люди хвилювалися, тримали квитки поблизу серця, щоб не вирвав з рук якийсь урка, бо й таких не бракувало. Квиток додому здавався Романові зараз дорожчим за цілий світ. І не було сили, яка б змусила залишитися тут бодай ще на один день. Додому, додому!

Порт жив звичним життям. Усі ці емоції — і тих, хто добував на Колимі останні години, і тих, хто лиш розпочинав свої дороги у засвіти, не стосувалися ані пароплавів, ані капітанів, ані команди. Вони за роки служби надивилися, наслухалися всього і всякого.

Романові здавалося, що із його звільненням звільнилися усі, вся Колима, що більше ніхто не сидить, нікого більше не тягають по етапах, ба ні — біля причалу швартувався похмурий перевізник людських душ...

Мабуть, шлях був довгим, осіннє море — неспокійним, бо виходили невільники захитуючись, ледве трималися на ногах. Роман згадував і свій шлях у трюмі «Джурми» — якби не Іван Гнатюк, не отець Маркіян, не Остап, то як би витримав?

Серед в’язнів були люди з перев’язаними брудними бинтами головами, руками, ногами... Когось виносили на руках, когось на ношах.

Спускалися трапом Володимир Караташ, Михайло Сорока, Володимир-Ігор Порендовський...

— їх що, з фронту везуть? — обізвався хтось із тих, хто поруч з Романом спостерігав за висадкою.

— Це — Кенгірський етап... — пролунав голос. — Повстанці Кенгіру.

— Ті, кого давили танками?

Чутки про повстання і його страшний кінець розносилися таборами швидше, ніж прибували самі в’язні, покарані додатковими термінами на Колимі, «звідки не вертаються».

Коли етапи з Кенгірського табору везли залізницею, невільники, поранені в бою із залізним звіром, показували на зупинках свої перев’язані рани і кричали: «Нас давили танками! Люди, пам’ятайте про нас!» З пересилок звістки про повстання рознеслися по всіх островах ГУЛАГу.

— Хлопці, це неправда, що з Колими не вертаються! — гукнув хтось, і в натовп невільників полетіли шматки хліба, пачки тютюну, чаю, всього, що мали під руками вчорашні брати по неволі. — Ми відбули по десять років — і повертаємося! Тримайтеся, вірте! Зараз багатьох звільняють, і ви вийдете!

— Ану, очістіть тєріторію! Отойдітє! — намагалися навести лад охоронці.

— А ти на нас не крічі, ми — люді вольниє, не імєєшь права!

— Открічалісь, сатрапи! Хватіт! — волав хтось, осмілівши.

І враз пролунало довгоочікуване:

— Об’являєтса пасадка на тєплаход «Фелікс Дзєржінскій», слєдующій рейсом...

Людська хвиля подалася в інший бік і понесла Романа із собою.

Та щось не давало йому відійти, щось тримало, приковувало погляд до трапу, по якому спускалися... жінки...

— Господі, і женщін сюда... Ну, что за ізвергі... — прошипів хтось за спиною Романа.

— Ну, що вдієш, колись і нас отак привезли, у трюмах... Нічого, ми вижили, виживуть і вони, часи тепер інші, не та вже Колима. Давайте, на посадку, часу обмаль...

— Давайте, хлопці, хутчій, бо не встигнемо, а це — останній пароплав, навігація цього року коротка...

Та Роман не міг ступити й кроку, стояв, вдивлявся...

Жінки спускалися повільно, підтримуючи одна одну...

Штурханина довкола майже припинилася — обминаючи Романа, що застиг непорушно, наче острів у людському морі, пасажири поспішали зайняти свої місця в каютах «Фелікса Дзержинського», який повезе їх на материк, додому...

Дивно... чекісти під проводом Дзержинського загнали їх сюди, а пароплав, названий іменем основоположника ЧК, повезе додому...

Посадка справді розпочалася. От вони, останні хвилини на цьому дикому, проклятому березі! Усе, скінчилося! Додому!