Леся Романчук - Лицарі любові і надії

Хворий... Та невже?

— Анатолій! Задорожний! Як ти тут опинився? Ти ж під слідством!

— Совєтськє слідство — гуманне. У мене ж — відкритий туберкульоз, каверни. Послали на обстеження, діагноз уточнюють, щоб здоровеньким розстріляти, — засміявся і закашлявся, залишаючи в хустці прожилки крові, Анатолій.

— Розстріляти? — аж затнувся, збагнувши, що бачить друга востаннє, Ференц.

— А що ж вони нам, путівку на курорт дадуть? — ще раз гірко осміяв долю Задорожний. — Я ж був керівником військового відділу, за це кара одна.

— Ей ви там, долго єщьо? — гукнув солдат з коридору.

— Плёнку проявляю, минут через двадцять будет готова, — гукнув доктор Варконі. — Не заглядывайте, опасно, тут рентген-излучение!

— Да больно мне надо, знаю, чай, про ізлучєніє ваше, вредное оно для організму, — пробурчав конвоїр і зачинив двері, залишивши хворого і лікаря наодинці.

— Тут у мене шматок хліба, перекуси, Толь... Як ви там? Тримаєтеся?

— Та по-різному... Глеб усе бере на себе — сам наказував, сам організовував.

— Ти, звичайно, також...

— А куди мені подітися? Що робив, за те відповім, на інших перекладати не буду.

— А Кузнецов? Його ж, напевно, допитують більше за всіх, його ж бо точно розстріляють! — поспівчував Ференц людині, яку близько знав і якій вірив.

— Кузнецов? — Задорожний на мить затнувся і відвів погляд. — Кузнецов якраз розповідає дуже багато. Аж забагато. Про всіх. Намагається переконати комісію, що все чинив правильно, підтримував порядок, і що саме йому вдалося втримати повстання в рамках радянської законності, що ми вимагали тільки вирішення внутрішніх порушень, допущених адміністрацією. І знаєш, його позиція багатьом членам комісії видається слушною.

— Але ж за будь-яких умов він залишається керівником повстання! Не за таке людей розстрілювали!

— Тут не все просто, Федоре. Пригадай, що ти знаєш про Кузнецова?

— Та те саме, що всі! Брав Берлін, був полковником, герой війни... — Ференц пригадував розповіді Капітона Івановича, які, щоправда, не завжди узгоджувалися одна з одною, зате завжди висвітлювали його постать в масштабі героїчному.

— А про те, що він із сорок другого був у полоні в німців і мав перед ними великі заслуги в боротьбі з радянськими партизанами, він тобі не розповідав, випадком?

— Ні, не було такого! Який полон? Герой, Берлін брав!

— Ну, ти пригадай його улюблену фразу: «Тут палавіна людей, бравшіх Берлін» або «Бзялі Берлін, вазьмьом і Кенґір!». Чи багато тут людей, що справді брали Берлін?

— Не знаю таких.

— От бачиш, задля красного слівця... А іншим Кузнецов розповідав, що був наче радянським розвідником. Його закинули в Німеччину, щоб підірвати завод «Металхаузен», що він героїчно і зробив. А далі був арешт, гестапо. Смертний вирок, чомусь не виконаний. Пожаліли його гестапівці? Потім табір «Маутхаузен». Знущання, катування. На його очах нібито заморозили генерала Карбишева. Потім зв’язався з віденським підпіллям і за його допомоги утік з табору — утікачів було двадцять двоє, разом з ним тікали Новотний і Циранкевич.

— Новотний і Циранкевич? Та це ж...

— Та це ж брехня, як на мене, цілком очевидна. А в особовій справі Кузнецова запис короткий: «Б 1942 потрапив у полон. Був комендантом таборів радянських військовополонених. Заарештований як учасник каральних операцій проти радянських партизанів. Засуджений на 25 років». Любив він командувати, Капітон Іванович, За будь-яких умов знаходив собі посаду. От і тут — він же практично сам себе оголосив керівником комісії! Пригадуєш? То як було насправді — увійшов у Берлін на чолі танкової армії, брав участь у каральних операціях чи тікав з табору разом з очільниками польських комуністів?

— Але ж під час повстання...

— Він зробив усе, щоб увести повстання в рамки радянської законності, так сам пише. Показували мені його «Сообщєніє» на сорока трьох сторінках. Там і про мене є, і про тебе...

— Про мене? — сполотнів Ференц.

— І про тебе. Мовляв, був старшим барака — Виркона Ф.П. Перекручене прізвище, але ж твоє?

— Моє... Федір Петрович, так мене тут називають...

— Ну, давай поцілуємося на прощання, друже. Більше не побачимося. Прощавай!

— Ну што, ґатова твая пльонка, доктор? — нетерпеливився конвой.

— Сейчас, уже сохнет! — намагався відтягнути момент повернення Задорожного у тюрму Ференц.

— І все одно ми ковтнули свободи, хоч трохи! Хоч перед смертю...

— Ти думаєш... розстріляють?

— Розстріляють. Мене, Глеба, Скірука, Кузнецова, Кноп-муса, Келлера, Рябова точно розстріляють. Але ж моїх легенів, докторе, все одно не вистачить до кінця терміну, не протягну я з ними ще двадцять років, чи не так? То чим скоріш — тим краще. Як тут кажуть? «Лучше ужасний конец, чем ужас без конца!»