Леся Романчук - Лицарі любові і надії

Як могли, «шевєлілісь»...

Остаточно знесилившись, падали в сніг.

— Ну, долго ещьо? Я себе тут с вамі нос атмарозіл! — злився лейтенант.

— Товаріщ лейтенант, можно, я подожду, пока поднімется? Ви ідіте, догоняйте...

Лейтенант бігцем подався за колоною, що ледве брела переметеною снігом дорогою.

— Ну, давай руку, вставай... Не можешь? Трудно тебе? Ой, горе горькое... Да вставай же, замьорзнешь! Сейчас сані подтянутся, посажу... Может, не заметіт начальство-то...

Цей молодий солдатик витягнув Ольгу із замету, куди вона провалилася і не могла самотужки вибратися. Подруга Зеня допомагала, та де там їй — із власним животом дала б собі раду...

— Ну, садісь, давай помогу... Ой, беда с вамі, девчата, куда вам детей-то рожать, кому? — похитав головою.

І ці слова доброго назагал російського хлопця, вихованого в патріархальній російській родині, звучали докором і ще однією з моральних тортур...

О, скільки ж їх приготували для них — дружин і матерів Кенгіру... Не одну, не дві — цілу низку вишуканих, спеціально сконструйованих запаленим мозком тортур... Спершу — торту-рування спекою та відсутністю повітря і води, потім — мукою етапу, відтак — пішки двадцять кілометрів до зони, і всюди, всюди — зневага, брудна лайка, презирство, насмішка над святим і чистим — материнством. Бо для чистого — чисте й багно, а для брудного — і святий в болоті.

Тортури тривали...

Бід першої з них — зачиненого і залишеного без води й повітря герметичного вагона під немилосердним промінням червневого казахстанського сонця її вирятував чоловік... Кілька тижнів лікарні — ото й усі хоч відносно близькі до нормального життя шматочки, які вдалося вирвати для їхнього дитяти. Зайва ложка каші, зайвий шматок хліба. І дорогоцінні хвилини відпочинку, такі важливі, щоб зберегти, укріпити в собі життя, яке щойно зароджується.

І ті кілька хвилин, вирваних у вічної розлуки...

— Я знайду тебе, Олю, неодмінно знайду!

Бін поніс її із собою, їхню велику таємницю.

Яке щастя, що вдалося бодай на прощання сказати те, чого не встигла тоді, під скрегіт танкових гусениць.

— Бережи її, Олю! Я знайду тебе... ВАС!

Ті тижні, поки тривало слідство, Ференц іще був у зоні. Сам дивувався, що його не зачіпали, хоч причетність до радіогрупи була очевидною. Не знав, що вже діяла угода про звільнення всіх іноземців і вислання їх за межі Союзу. Зовсім скоро і він назавжди залишить цю негостинну, але таку дорогу серцю землю. Землю, де віднайшов свою засуджену суджену...

Його не тільки не зачіпали, але й повернули на колишнє місце роботи — лікарем-хірургом, а при потребі — рентгенологом. А роботи майже не було — не до того, щоб слабувати.

Формувалися етапи «активних учасників» на Колиму і в Сибір, допитували «призвідців» «смути».

Ференц тинявся з кутка в куток рентгенкабінету... Згадував, як уперше побачив Олю. Побачив — це не те слово. Він бачив її наскрізь — легені, ребра, усе, що є усередині і може бути пронизане наскрізним оком променів Рентгена, а якщо чесно, то променів Івана Пулюя, тернополянина, який першим відкрив їх. Та хіба одне відкриття, зроблене українцем, гордо носить німецьке чи британське ім’я?

Промені пронизали, відкрили картину, що зовсім не тішила око лікаря — туберкульоз із усіма притаманними йому змінами. Чим ця дівчина дихає, чим живе? І де ж її довели до такого стану, в якому нелюдському місці?

У темряві кабінету не роздивився тіла — мишкою прошмигнула, за секунду вбралася. Роздивився лиш очі та коси, почув лише голос — прізвище, ім’я, рік народження, скарги...

— Скарги? Скарг немає!

— Як немає? У легенях...

— Скарг немає!

І пішла.

Пішла, і забрала в маленькому, уперто стиснутому кулачку його серце...

Що у ній було, в цій дівчині на ймення Ольга? Чи ж першу, чи останню бачив він тут, за апаратом? І гарних, і здорових, і чорнявих, і русявих... Чому вона? Хто відповість — особливий чоловік, бо пізнав таїну кохання.

Лікар у зоні — привілейована особа. Це Ференц зрозумів аж тепер. Кому ще дівчина скаже зразу все, що потрібно для знайомства?

І полетіли записочки... Відповість?

Чекав... Дочекався.

Бачилися ще потім здалеку, працюючи на відгортанні снігу. І знову записочки на клаптиках випадкового, украденого, як їхнє щастя, паперу. І таке неукрадене, справжнє почуття...

І ця зустріч, коли об’єдналися зони...

Передумував сотню дум, міряючи довгими ногами кабінет.

І враз...

— Прахаді! Доктор, тут больной на снімок...