Леся Романчук - Лицарі любові і надії

— Ми від Петра Кекіша...

— Заходьте, заходьте, хлопці! — зраділа Дуся. — Ну, як він?

І заклякла... Хлопці відводили очі. Господи, невже? Господи, відведи, пронеси, допоможи!

— Петро... Петро...

— Що з ним? — коліна зрадливо ослабли, руки почали шукати позад себе стільця.

— Петро... вмирає Петро. В лікарні. Кажуть, надії немає. Ти збирайся, Дусю, може, хоч попрощатися встигнеш...

Попрощатися... попрощатися...

Дуся якось автоматично намацувала рукави, не могла знайти хустки.

— Та що це ви хлопці страху наганяєте! — втрутилася Марія. — Не вмер? Значить, надія є! Не для того ми тут катувалися стільки років, щоб уже на волі своїх ховати! Поки живий — рятуватимемо! Що потрібно?

Павло і Марія хутко зібралися:

— От і згодяться гроші Курбатова! Ми на них усього накупимо! І ліки знайдемо, і харчі! Хто сказав, що життя не купиш за гроші? Ще й як купиш!

Вони повезли у лікарню, де справді гойдалося на тонкій ниточці між смертю і життям Петрове серце, те, що було найпотрібнішим — ліки, вітаміни та продукти, необхідні виснаженому хворобою тілу. Встигли.

— Кекіш? Дуже погано... Стан майже безнадійний, дизентерія, гепатит, а організм після тюрми вкрай виснажений, не знаю, на чому тримається... — зітхнув лікар, якого таки дочекалася на вахті Дуся. — А ви йому хто?

— Наречена... — прошепотіла дівчина, сама себе заручивши.

— Ну, якщо наречена, тоді зрозуміло... — хитро усміхнувся лікар. — Думаю, ці ліки йому допоможуть більше, ніж глюкоза. Була б у мене така наречена, я б з того світу прибіг...

Дуся оселилася неподалік від лікарні і весь вільний від пошуків необхідного для лікування час проводила під вікном палати для важкохворих. І настав день, коли побачила у вікні таку худу, таку виснажену, але таку рідну постать...

І настав день, коли Дуся Будник, подолавши довгий шлях до Сиктивкару, відшукала своїх батьків і сестру, безвинно вивезених подалі від рідного краю, і вперше за довгі роки обняла маму, і вперше пригорнулася до батькового плеча, і мовила: «Простіть, рідні мої, що мусите через мене каратися у лютій північній неволі!» І почула: «Хай Господь тебе благословить, дитино, за твої муки і боротьбу за свободу рідної землі!»

І настав день, коли вийшов на свободу Петро. Змінилися часи, змінилася політика, розвінчано «культ лічності», змінилися й терміни. Не п’ять, а рік і три місяці чекала його вірна наречена, і дочекалася.

І настав день, коли молоде подружжя повернулося на рідну землю, в Україну далеку, оспівану, омріяну, оплакану... І застало пустку на місці розореної батьківської хати.

— Треба повертатися, Дусю, повертатися... додому...

— Куди — додому?

— На Воркуту. Там у нас є робота, там можна заробити, щоб відбудувати хату, стати на ноги. Там ми — такі як всі. А тут — ні прописки, ні роботи. Без прописки не приймають на роботу, а без роботи — не прописують.

— Яка ж у тебе робота на Воркуті? В шахті? З твоїм здоров’ям? Не пущу!

— А я піду, Дусю... Треба виробити підземний стаж, щоб мати шахтарську пенсію. вже стільки років пропрацював, дотягну ще кілька... Шкода лиш, що діти наші на півночі народяться, сонечка українського не побачать...

Бони справді народяться під суворим Воркутинським небом, діти Євдокії та Петра ІКекішів, і сонце рідної землі побачать вже великими. Скуштують всього, що судилося радянським ладом політв’язням та їхнім дітям, проштампованим при появі на світ клеймом місця народження. Хай як там опиралася влада поверненню хвилі «ворогів народу», хай які перепони ставила, вони таки повернулися, вкорінилися в рідну землю і проросли, її мученики, її захисники, її борці і лицарі. Зболені, скалічені тілом, та не зламані й не скорені духом, стануть у перші лави борців за незалежність. І побачать його, сонце незалежності — хай куцої, хай половинчастої, і піднімуть над рідною землею прапор небесної блакиті і золота ланів. І заспівають уголос, урочої, пророчої «Ще не вмерла».

Ці кілометри, ці останні кілометри до воріт...

Хтось наче навмисно придумав для них ці тортури — піший зимовий етап. Мороз — мінус п’ятдесят. І п’ятдесят вагітних жінок. І двадцять кілометрів у снігу від станції до табору. Брели, падали, підіймалися, підтримували одна одну, бо мали спільне горе на всіх — розлуку з коханими. Підтримували й важкі надією животи — останні місяці вагітності нелегко переносити й удома, у теплому ліжку, в усіх родинних вигодах, спираючись на плече коханого.

— Ну, шевєлітєсь, мамкі! Понагулівалі, нєбось! — покрикували солдати.