Леся Романчук - Лицарі любові і надії

До Марійчиної хати їх відвезло таксі.

Інженер Курбатов розплатився за вечерю в ресторані, та ще й дав грошей Марійці — сто рублів — цілий маєток!

— Це тобі на харчі на перший час, треба ж якось підгодувати Дусю.

— А это тебе, Дуся, — Курбатов простягнув пачку грошей, не рахуючи. Скільки там? Мабуть, рублів пятсот чи тисяча, не менше. — Купишь себе что-нибудь из одежды, обувь тёплую. А я зайду как-нибудь вечерком, хорошо?

— Леве Володимировичу, ми дуже вдячні вам за вечерю, за свято, але... Я не давала вам жодного приводу... Я не з таких дівчат...

Бульбашки шампанського ще пінилися, Дуся говорила не до ладу, але саме те, що хотілося сказати.

— Я не візьму ваших грошей! Нізащо не візьму! Чи ви хочете мене купити? У мене є хлопець, Петро, ви, мабуть, знаєте. Я чекатиму його. Я не з тих дівчат, які продаються за гроші! — знову наголосила.

— Ну, вот, я так и знал... Именно потому я к тебе и пришёл, что ты не из таких девчат... Тут таких, которые за деньги — пруд пруди... А мне жена нужна, а не... Ну, я попозже зайду... Ты подумай...

Гроші віддав Марії.

— Купи ей, что нужно...

Перша ніч волі стала ніччю сварки.

— Маріє, як ти могла? Як ти могла подумати, що я прийму ці гроші від... від... від чужої мені людини!

— Та він же — від щирого серця!

— Оце так! Такі грошиська — просто так, від щирого серця? Так не буває. Це ж не булочка хворій у лікарню!

— Не ти перша! — бовкнула Марійка і вкусилася за язик. — Ну.. Я хотіла сказати, що Курбатов шукає собі дружину з наших, з галичанок. Грошей у нього — подіти нікуди, людина він добра, от і підгодовує інколи тих, хто виходить на свободу, що в цьому поганого?

— І багато було таких, кого... ну, підгодовував...

— Та чи я знаю? Але він хороша людина, не ображай його. Нічого поганого в тому немає, щоб шукати собі дружину отак серйозно, не наосліп, по-мудрому, щоб спокійна, щоб господиня добра, щоб вірною була, не гуляла. Тут, на півночі, знаєш, які баби промишляють, вишукуючи мужиків з «довгим рублем»? Курбатов не дурний, щоб котрійсь із них потрапити в лапи.

— А я тут при чому? У мене Петро...

— Твоєму Петрові ще п’ять років сидіти! Над цим подумай! Вийде живим чи не вийде при його здоров’ї, характері і непримиренності — це ще питання! Ти ж знаєш — де страйк, де якась політика — там і твій Петро! Не може пересидіти, перечекати, всюди мусить бути першим! Слава Богу, що не підстрелили під час страйку, але «закритки» скуштував! А твої молоді літа минають! Глянь на себе! Та через п’ять років, може, ніхто... Ой, вибач, Дусенько, мене, дурну, що це я таке сплітаю...

— Ні, Марійко, ти маєш рацію, треба про життя думати, і так поламали нам його, що не складеш докупи... — обізвався Павло, що курив біля вікна, пускаючи дим у ледь прочинену кватирку. — Курбатов — мужик міцний, за ним — як за кам’яною стіною, не пропадеш. У світі що головне? Сила і гроші! А гроші він заробити вміє. І чесною працею, не якийсь тобі спекулянт чи злодій. Ну, подумай, куди ти підеш, де житимеш, де працюватимеш, де чекатимеш на свого Петра?

— Павле, облиш, бо Дуся подумає, що ми їй кутка жаліємо.

Марія заходилася стелити Дусі на старому рипучому дивані — та в побуті поселенців і такі меблі вважалися за розкіш, добре, що не на підлозі — зима ж таки і північ.

— Не подумаю, Марійко, але поміркуй сама — ти ж заміж вийшла за свого, за Павла, правда?

— А за кого б мала йти? За москаля? — засміялася вголос, аж сусіди застукотіли в стіну, Марійка.

— От бачиш! А мені, значить, можна?

— Та Курбатов же — не москаль, він нормальний росіянин, — провів чітку межу Павло. — Наша людина, по-нашому мислить, сидів, так як ми всі, розуміє нашого брата.

— Це він такий, поки тут, де всі однакові. А потім поїде в свою Москву чи Пітер і почне: стань сюди, повернися так, цього не говори, туди не ходи, Богу не молися, пісень не співай, а дитина народиться — Курбатова буде? А по-якому я зі своїм сином розмовлятиму?

— Як по-якому? — замислилася Марія.

— Хіба ти ніколи не чула від наших дівчат, що заміж за росіян повиходили: «А когда ти начньошь с моім рєбьонком на человеческом язике разґаварівать?» На человеческом! Не треба мені його грошей, а треба нашого хлопця, який знає, що таке Різдво і Великдень, який хреститься по-нашому, і душу має українську! А на хліб уже якось заробимо!

Новий день почався несподівано і жорстоко.

У двері постукали.

— Ти — Дуся Будник?

— Я...

Тисячі думок майнула в голові. Невже знову арешт? Ба ні, ці люди на еккаведистів не схожі... Наче наші хлопці на вигляд...