Леся Романчук - Лицарі любові і надії

Відгриміли постріли на 29-ій, висушило липневе сонце, північні вітри замели снігом криваві патьоки, заслали далеко, по закритих тюрмах, кожного, хто бачив, кожного, кого поранено, кожного, хто знав і міг упізнати, але забракне піску в пустелі, щоб засипати людську пам’ять, не стане криги в північних морях, щоб закувати душі.

І навіть на найбільше беззаконня настає край.

Дуся рахувала останні дні неволі. Потерпала, як і кожен в’язень, що не відпустять, дочеплять якогось хвоста за невинну вину, та вона таки настала, остання зима у неволі, вони таки потекли весняним струмочком, зимові січневі дні напередодні звільнення.

Неволя не хотіла відпускати, вона наче поранений звір намагалася догризти, домордувати недомордованого за десять років і досі на диво живого і невпокореного Духа.

— І що ж нам з тобою так не пощастило, Лідуню? — зітхала Дуся до своєї напарниці Ліди Дмитрів з Рогатина, якій випало виконувати непосильну для жінок роботу — розвантажувати на овочевій базі вагони.

Здоровенні сітки з картоплею по 120 кг, мішки з мукою по 85, з цукром по 105 кг. Двоє дівчат, якими вітер хитав, мусили класти оте непідйомне на ноші й нести бігцем, під окриками «Давай-давай, бєґом-бєґом!», щоб не простоювали дурно вагони.

— Ото надірвемо собі те, чого ще досі в шахті не надірвали, Дусю, на волю вийдемо хіба каліками... — нарікала Ліда.

Одна непосильна праця на овочевій базі змінювала іншу — того пам’ятного дня дівчатам довелося вантажити на вози бочки з квашеною капустою. Вовтузилися, не могли прилаштуватися, щоб дати собі раду — як же її підняти?

— Може, прилаштуємо дошку, щоб закотити? — запропонувала Ліда.

Прилаштували. Ніц з того.

— Ото з нас робітники, Лідо, не знати, хто кого котить — ми бочку, чи бочка нас, — сумно жартувала Дуся.

— Та хіба вашими рученятами, дівчатка, такі тягарі підіймати? — нагодився якийсь чоловік, що приїхав на базу, мабуть, у власній потребі.

Чоловічих рук бочка злякалася і вляглася на воза сумирно. від доброго слова, яким доля не часто ніжила вуха, дівчата розплакалися, як малі діти. А чуда тривали:

— Може, ви знаєте Дусю Будник? — спитав чоловік. — їй тут передали листа.

— Дусю? Та ж я — Дуся Будник... — передчуваючи радість, обізвалася стиха.

Перечитувала записку і не ховала сліз.

— Але ж ви багаті на сльози, дівчатонька, — лагідно докоряв чоловік. — Біда — сльози, радість — знову сльози.

— Що там, Дусю? Від кого записка?

Писав Влодко Кобрин, товариш Петра Кекіша.

— Лідо, наші хлопці повертаються із «закриток»! Влодко вже тут, на старому місці, і Петро невдовзі повернеться...

Петро невдовзі повернеться...

Повернеться... Невдовзі...

Кажуть, надія окрилює. Свята правда. І сили додає, і навіть непідйомні бочки стають наче легшими.

— Ой, Дусю, воно, звісно, добре, що хлопці повертаються на старі місця, але що ж у тих місцях доброго? Каторга як каторга! Ніякої полегші тут немає. Хіба що знаєш, куди їдеш. За роки призвичаївся, ото воно вже як старий, тісний, та розношений чобіт, дошкулятимуть хіба старі мозолі. А на новому місці ще не знати як обернеться...

Останні місяці добігли хутко. Не лише в Дусі, у багатьох закінчувалися терміни. Ті, хто вже вийшов на волю, приходили відвідувати вчорашніх друзів по нарах та бараку, перегукувалися через вахту, і ніхто не відганяв, як колись. Це давало надію — скоро і я гукатиму «з того берега».

Відпустили всіх іноземців. Відпустили заарештованих неповнолітніми.

— Ех, де наші Орися і Катруся? — зітхали дівчата. — Мабуть, уже на волі! Може, вдома?

— Та яке вдома, Лідуню, додому не відпускають, то тільки розмови такі, що наче звільнення, насправді — заслання. От наші кудись у Сибір поїхали, на «вольноє посєлєніє». Яке ж воно «вольноє», якщо тебе не питають — хочеш чи ні? Єдине, що під конвоєм на роботу не водять, мусиш сам ходити.

— Отож бо й воно, мусиш працювати як у таборі, а пайки, навіть штрафної, не дають! Як жити, якщо роботи не знайдеш?

Це турбувало перед звільненням багатьох. Як жити на волі? Як жити без команди, без конвою, без нар, без баланди, без пайки? За роки у бараках людина втрачала не тільки волю як свободу, але й волю як спонуку до дії. Перейти на зовсім інший спосіб життя, коли треба самому себе утримувати, знайти собі працю, професію, яка допоможе заробити на шматок хліба, знайти куток, де жити, знайти головне — опору в житті, пару...

Чи не для того існує людина, аби знайти у круговерті люду отого чи оту єдину, з якою можна звити гніздечко і висидіти в його затишку пташенят? І чи не головне — знайти пташку своєї породи, яка щебетатиме по-твоєму, виведе пташенят, подібних на тебе, таких, що триматимуться твоєї гілки, не перепурхуватимуть легко туди, де в годівничці насипано більше зерна, де більше пуху можна скубнути до гніздечка.