Леся Романчук - Лицарі любові і надії

Однієї ночі Орисі видалося, що сон її, отой, найстрашніший, ожив. Просто над обличчям схилилася величезна жива бородавка:

— Вставай! На етап!

— Не имеете права! — спробувала відборонити Рута. Не бувало такого, щоб забирали на етап з лікарні. Та й Беляева начебто розжалували і перевели кудись в інше місце. І це була добра новина для кожного, хто мав біду зустрітися з Бородавкою на каторжанському шляху.

— Імею! Я вас всех теперь імею! — вишкірився опер Беляев. — Пашлі!

Не тямлячи спросонку, куди ведуть, Орися зібрала речі, подалася слідом. Не встигла навіть здивуватися, чому так незвично — один опер, без солдатів. Опинилася у вагоні, напівпорожньому чомусь. Поки отямилася, поки роздивилася у темряві, двері з гуркотом зачинилися. Потяг рушив.

Етап. Знову етап.

У зоні цими днями й справді чинилося велике прибирання. Чотири похоронні команди три доби збирали, згрібали, вантажили у машини рештки... не тіла, а насправді рештки...

Умлівали, падали, отямлювалися і знову йшли.

Чистили, відмивали, відшкрібали. Засипали піском. Білили. Фарбували.

Наче й розгребли, наче й відмили, наче все чисте й прибране, тільки б пам’ять хто відмив, відчистив, посипав пісочком, зафарбував. У ній, у клятій пам’яті, як не моли, як не проси забуття, навіки відбився слід присохлого до стіни людського волосся навпіл із мозком, і проступає він із чисто побіленого саману, як у кіно, і несила забути...

Формували чоловічий ешелон на Колиму. Понад тисячу «активістів», не надто ретельно розбираючи, запакували у вагони, щоб відправити подалі з очей добувати свої двадцятип’ятилітні терміни.

Б одному з вагонів звично влаштовувалися, використовуючи немалий досвід «вагонного» життя, Володимир Караташ, Михайло Сорока та Володимир Порендовський. Чи вперше їм долати кілометри вздовж чи впоперек «велікого і безкрай-него»?

— Ну, нарешті й ми станемо справжніми зеками, побуваємо на Колимі, золотішко помиємо! — підбадьорював друзів невтомний Караташ. Жартом рятувалися у біді козаки-запорожці, жартом тамували тривогу каторжани-повстанці.

— Кинемо лихом об землю, хлопці, заспіваємо нашої, щоб вороги показилися! — не давав засумувати Михайло Сорока.

Дружно затягли:

Ой ви, хлопці, юнаки, молодці,

А де ж ваші коні?

Наші коні стоять на припоні,

А ми — у неволі.

Ой ви, хлопці, юнаки, молодці,

Де ж ваші рушниці?

Всі рушниці лежать на полиці,

А ми — у в’язниці.

— Где она? — не йняв віри майор Крутов розгубленим поясненням медсестри Тамариної. — Как на этап? Ночью? Беляев? Да он не имел права, он уволен из органов, он...

От він, останній плювок здихаючої кобри... Де шукати?

Попри брехливі генеральські обіцянки не карати членів таборової «комісії», всі вони були заарештовані. Знекровлений Кнопмус ледь тримався на ногах. Слученков у лахмітті, на яке перетворився одяг, криво посміхався розбитим ротом. Кузнецов, якому теж дісталося у перші дні, тримався бадьоро, переконував слідство, що підтримував у таборі порядок і намагався не дозволити перевести «бузу» у площину політики, як вимагали бандерівці. Та якась розгубленість у погляді «героя Берліна» усе ж тремтіла... уникав прямого погляду. Ховав праву руку, на середньому пальці якої зрадливо світилася фіолетова чорнильна пляма — вже наступного дня по арешті Капітон Кузнецов сів писати показання. Сорок три сторінки переліку імен учасників повстання, участь кожного у «спільній справі». І роль самого Кузнецова — керівної та спрямовуючої сили.

Козак від’їжджає,

Дівчинонька плаче:

Куди їдеш, козаче?

Козаче, соколю,

Візьми мене із собою На Вкраїну далеку...

І хто ж їх писав, оті тужні та ніжні українські пісні, хто знав десь отам у сивій давнині, якими словами, якими нотами передати сум, тугу і... надію...

Візьми мене із собою, козаче-соколю, не залиш отут, на чужині, на самоті, візьми із собою на Вкраїну далеку...

А край України вже за обрієм, вже зовсім близько.

І надія, що цій ненастанній муці прийде край, теж зовсім близько. її ще страшно впускати у серце, нею ще грієшся здалеку, мов північним сонечком, але вона усміхається кожною сніжинкою, кожною травинкою, кожним рядком пісні. Він візьме її із собою, козак з України, посадить на свого вороного поперед себе, пригорне натрудженими шаблею руками, покладе голівоньку коханої на плече і пустить коника учвал, аби скоріш замайоріли обом верби над річкою, хрущі над вишнями, осокори уздовж шляху...