Леся Романчук - Лицарі любові і надії

Барак, де перебував Володимир Караташ, опору не чинив. Майже половина хлопців була з Прибалтики. Латиші погомоніли між собою — і вийшли із піднятими руками, щойно пролунали перші постріли. їх вивели із зони. Караташ залишився у напівпорожньому бараці. Та лиха кров кипіла. Хотілося діяти. Чи бодай плюнути наостанок катам в очі. Підійшов до розчинених дверей, сперся до одвірка, закурив. Хвацько, трохи «по-блатному». Солдати з автоматами, що пильнували входу, прицілилися, але не стріляли — не було наказу. Отак і дивилися очі в очі — двічі смертник Караташ і ті, хто приніс йому чергову порцію смерті, поки що сховану у диску бойової зброї. Нерви здали в офіцера — поцілив у нахабу з ракетниці.

Ракета просвистіла зовсім поруч. Караташ потер обсмалене вухо, сплюнув, кинув цигарку і неквапом подався у барак.

Бій ущухав. Танки, досхочу наруйнувавши, подалися власним ходом до околишніх таборів — на Рудник, покрасуватися свіжими патьоками крові на криці, відбити охоту й помислити про розширення меж страйку. Спрацювало. Нажахало й найрішучіших.

По кожній битві переможцеві належить парад. Щось таке учинили генерали й тут. Ані поле Куликове, ані Бородіно, ані Батурин не знали такого побоїща — рука воїна убиває, але не спотворює, шабля січе, куля ранить, та жодна зброя не коїть того, що вкрило пошматованим трупом суху пустельну землю. Чи знає історія битву, де труп отой — жіночий?

Приймати переможну ходу довелося скромно, не на трибуні, просто неба... Просто нажаханого неба. Не цокотів білий кінь бруківкою, не ревіли мідні труби, не кидали під ноги полководцям ворожих штандартів, завойованих у чесному бою, героїчні полки. Запопадливі кинулися, щоправда, зривати з бараків червоні прапори із жалобною чорною облямівкою, які морським міжнародним кодом сповіщали «Потерпаємо від лиха. На борту жінки і діти», а також гасла, написані таборовими художниками.

— Сматрі, дурак, чево бросаешь, сам на іх место захотел? — заволав Бочков, прочитавши на одному з роздертих і розтоптаних чоботами полотнищ «Слава ЦК КПСС!».

Зайшлося на спеку. Смалило безжально й упритул. Те, що здалеку у світлі ракет видавалося малим і далеким, у гострому прожекторовому сяйві дня набуло деталей, які разили не лише зіниці, але й ніс. Піт заливав генеральські очі. У вухах дзвеніло незвитяжне «Ура!». Не так воно усе, не так...

Генерал Долгіх, головнокомандуючий, мріяв про цю хвилину ще з того дня, як отримав доповідну про початок «заварушкі». Знав і умів, мав досвід придушення. Не перша «волинка». Не перші постріли. Але видихнути усю важкість у грудях не виходило. Щось залишалося. Якийсь тугий клубок угніздився десь у шлунку дивним передчуттям і муляв, не давав полегші. Дивно. він так чекав цього дня, так сподівався, що камінь з плечей упаде і звільнить, поверне звичне відчуття сили й свободи, упевненості в собі й завтрашній силі генеральських погон, найвищих у системі ГУЛАГу, держави у державі. А щось залишалося. Відводив очі від млива пекельних жорен, що увімкнулися за його командою. Перестаралися хлопці, перебрали міру. Але ж тепер усе позаду, нагору доповіли — все гаразд, втрат серед солдатів немає, завтра табір стане до роботи. Як було насправді, ніхто ніколи не дізнається. Танкістам хвалитися нічим, та хто їм повірить. А недобита «таборова пилюка», не домелена цими жорнами, згине у наступних — на Колиму їх, затятих і упертих, на Колиму, хай померзне те, що не випеклося пустелею. Свідків не залишати. Та ще й таких, котрі стріляють очиськами з-під лоба, невпо-корено і гостро.

— Ну, что, Иван Ильич, закончилось? — чомусь важко зітхнув Вавілов. — Когда в Москву?

— Завтра!

Прийнявши переможний парад війська, генерали квапно подалися у затінок. Скоріш би геть звідси. Чортова спека! Ні випити, ні закусити по-людськи. Як тут люди живуть?

Сонце двадцять шостого червня сходило особливо тихо. Немов соромилося, що мусить-таки зійти після всього, що сталося без його відома під покривалом ночі, бо такий порядок речей у світі. Спершу несміливо, а потім нажахано-яскраво освітило картину неймовірного у мирний час побоїща. Мало б очі — заплющило б, мало б руки — затулило б світлий лик...

Не тільки мертві тіла, а шматки, на фарш перемелені, не-впізнавані, переплутані, розчавлені залишки людської плоті усюди — на «вулиці» між бараками, на доріжках, на стінах... Невидющі очі, відірвані руки, шматки одягу усюди, усюди, усюди...

Де-не-де ще курилися руїни димом і пилюгою. Дивно безлюдною видавалася зона. Там, де ще вчора вирувало вільне життя Кенгірської республіки, панувала пустка. Тиша. Ані звуку, ані поруху. Поодинокі тіні в білих халатах блукали бойовищем, відшукуючи ще живих. Хоч би одного, хоч двох вирвати у смерті — і це добре. Одним із цих білих янголів був Михайло Сорока. Рятувати кожного, не віддати небуттю — просила душа. І обливалася кров’ю, і карбувала у пам’ять, навічно, на незабудь, щоб не простити ніколи, щоб свідчити, скільки віку.