Леся Романчук - Лицарі любові і надії

Мар’ян Шашкевич з Радехова поліз по драбині на дах барака, роздивитись, що коїться, звідки насувається небезпека. Та щойно підвівся на повен зріст — упав, мов підкошений. Іван Карпінський, який подався слідом за товаришем на розвідку, почув, як снайперська куля свиснула над вухом. «Промазав!» — зітхнув полегшено.

Бирвані з міцного передранкового сну, вирвані з мрій про життя на волі, грубо кинуті в хаос ревіння сталевих машин смертовбивства, у вир стрілянини, задушливого диму та істеричних вигуків «Здавайтеся!», чоловіки чинили те, що підказував інстинкт — кому самозбереження, кому захисту, кому — нападу. Хтось ховався під нари, накриваючи голову, хтось вибігав з барака із високо піднятими руками й чемно ставав куди вкажуть, хтось, ще не збагнувши спросоння до ладу, що коїться, хапав у руки саморобну зброю і гуртувався із собі подібними, щоб дорого продати своє нічого не варте, засуджене на двадцять п’ять років повільної смерті, але єдине, як тут не крути, життя.

Коли пролунало «Бихаді!», Володимир Порендовський споквапу переплутав черевики — лівий натягнув на праву ногу. Щоб перезутися, витратив ще якусь хвилину. За цей час майже всі вже вибігли з барака. Володимир приєднався до тих, хто перегородив великим натовпом головну дорогу.

їхній барак знаходився найдалі від брами, через яку в’їхали танки, тому картина вже виформувалася: панцерники відтісняли людей до бараків. Рятувало те, що між стінами було більше простору, і натовп мав куди відступити від м’ясорубки гусениць. Але танкісти не надто церемонилися — над головами стріляли холостими, зате траки витанцьовували свої смертельні кола, наздоганяючи тих, кому не вдалося протиснутися у двері.

— Михайле, сюди! — волав Степан Гураль товаришеві.

Та Михайло Дронь не встиг. Притиснувся до стіни, благаючи небо, аби танкіст змилувався. Але танк навмисно розвернувся так, щоб стягнути хлопця під гусениці...

Танки насувалися невблаганно. Хлопці мусили відступити. Згуртувалися перед входом у барак, кричали у вічі солдатам: «Убивці! Кати! Гестапівці!» Запах крові, від якого сп’яніли нападники, бентежив голови й жертвам. Ненависть вихлюпувалася горлом, криком до хрипу, до скону — хай чують, хай знають, хай стоїть їм у вухах до самої собачої смерті ця кров, ця загибель, ці муки людські.

— Недолюдки! Звірі!

Болодимр Порендовський вкладав у крик всю ненависть і відчай беззбройних рук. вже бачив гарячу цівку пістолета, вже чекав кулі у груди — і не страшно, лиш гірко хрипів останньою миттю земного життя. Враз його голос перекрило гортанне:

— Ізвєрґі! Фашісти!

Аварець Абдул Абакаров кричав голосніше за інших. Його висока постать, горбоносе кавказьке обличчя видалося офіцерові примітнішою мішенню, ніж худорлявий галичанин. Пістолет змінив напрям. Куля дісталася синові Кавказу.

Залишивши на землі десятки убитих, хлопці відступили у барак. Гримнули засуви.

За стінами гриміло. Ревіли танки, стрілянина, собачий гавкіт, вигуки, стогони...

Бідчайдушно боронилися другий і третій бараки.

Другий барак, де було чимало кавказців, спершу хотів здатися. Вийшов до солдатів парламентер — найстарший із в’язнів, дідусь-вірменин. Тонка постать, кістляві руки, сива довга борода, розвіяна вітром...

— Синки, — звернувся до солдатів. — послухайте мене, старого...

Куля обірвала слово примирення. Чи то горілка шумувала в крові, чи безбронність збурювала притлумлену жорстокість, та убивством не обмежилися — сиву голову хтось відтяв ножем і кинув у вікно барака. У відповідь полетіли пляшки із саморобною вибухівкою. Трималися затято, мов на війні. Барак двічі відбивав штурм, двічі ходив у атаку. Один із танків палав, пляшка із запальною сумішшю таки поцілила влучно, інший панцерник провалився у замасковану пастку перед входом у зону.

— А так вам, так! — розуміючи усю безвихідь, таки чинили спротив.

Чому? Навіщо? Хіба не безглуздя — іти з голими руками наперекір залізній техніці? Хіба не приреченою на поразку видавалася сама думка про повстання?

Не за перемогу — за право називатися людиною точився бій.

Навіть загнаний у пастку, приречений на смерть звір огризається, не здається мисливцеві без опору. І чоловік мусить противитися приниженню, опиратися упослідженню, не даватися на глум. Хай без надії, хай з мізерними шансами. Хай зовсім без них. Але як потім жити, як народжувати синів, згадуючи себе потоптаного, понівеченого, збезчещеного?

Бідчайдухи під проводом Анатолія Задорожного опиралися до останнього. Третій барак був краще за інші забезпечений саморобною зброєю. Та навіть вони розуміли — надовго не вистачить. І заподіяти реальної шкоди нападникам немає змоги. Танк підпалили. А солдатам могли хіба кілька синців залишити на згадку. У вікна барака летіли димові шашки, підпалені матраци. Води немає, гасити нічим. Дим, задуха... Десь близько дев’ятої Задорожний віддав наказ припинити опір. Попрощався з товаришами, знаючи, яка доля чекає на нього, як на керівника військового відділу...