– То що, водянику, будемо робити?
– А що… Ти б, Савко, мені за тараню нарешті заплатив.
– Що ти мені таранею очі замилюєш? – схопився осавул і сів. – Не будь жмикрутом, діду! За якусь там сушену рибку ладен здерти з мене останнє!
– Еге, довго ж доведеться дерти, доки з тебе останнє здереш!
– Не заговорюй зуби! Скажи краще як на духу: де ти подів Оксану, дочку мою?
– А ти мене сторожем біля неї ставив? Ставив? То чого питаєш?
– І запитаю! – підвищив голос осавул. – І тобі, кальміуський водянику, не поздоровиться! Це ти переховуєш в очереті донця Пугача. А він з Тарасом викрав мою дочку. Кажи, де поділи Оксану?
– А коли не скажу?
– А я т-тебе до військового осавула чи судді на Січ відправлю як риштанта! Тарас викрав Оксану, а ти… ти її утопив!
– Ти здурів, Савко? Чого б це я топив твою дочку? Хіба я душогубець який? Чи людожер? Зроду гріха на душу не брав і не візьму.
– Ти… ти відлюдькуватий, од людей на острові ховаєшся.
– Таким частоколом як ти, таким палісадом я від людей не відгороджувався! Острів мій з усіх боків відкритий – підпливай з якого хочеш!
– І підпливу! І тобі не поздоровиться! Сьогодні ж і прочешемо острів – ич які володіння собі назнав! Острів захопив! Що хоче, те й робить на ньому!
Савка забігав по канцелярії, махаючи руками, зрештою спинився біля Видри.
– Діду… У тебе теж були колись діти.
– Були та загули. Татари в неволю їх погнали, у ясир до турків, а я на острові опинився в самотині.
– Ну… Ти той… Не я ж винен, що ті людолови захопили твоїх дітей, а матір їхню вбили. Ти горя зазнав, мене зрозумієш. Батько ж я Оксані чи не батько?
– Та вроді…
– Вроді… Благаю, скажи, де Оксана? Я заплачу тобі. Вівцю дам. Га? А хочеш… хочеш корову! – Савка аж задихнувся від власної щедрості, у якусь мить – знаючи себе – і сам собі не повірив. – Аж цілу корову тобі дам! Молочко на старості питимеш, бо тільки на рибі й сидиш.
– Корова мені ні до чого, – глухо сказав старий. – А Оксани твоєї ніхто не викрадав – сама вона по добрій волі згодилась втікати від тебе, батька свого.
– Ну, ну!..
– Не нукай, бо не запріг! Який ти є батько, такий і є. Не моя в тім вина, що од тебе дитина втекла. А топити її – ніхто не топив. З якого дива? Кажу, утекла вона з Тарасом…
– Еге-ге-ге!.. Он воно що? І куди?
– Не закудикуй їм дороги! На Січ – куди б іще? Це я кажу тобі не як осавулові, а як батьку. Донець їх повів на Січ, казав той… правду вони там будуть шукати.
– Яку… п-правду?
– А ту… Вона ж єдина у світі білому, правда наша людськая. Кохаються молоді, то хай би й побралися. Чого ти їм на переп'ят став?
– Утекла… Он воно що? Не викрав, а сама втекла, – Савка побігав, махнув рукою. – Іди! Вірю тобі. Чіпати тебе не буду. Ось тобі дукат за твою правду.
– Правдою не торгую, а за тараню заплатив би, га?
– То візьми за тараню й одчепися од мене!
– Якби по-людському то взяв би, а так… – дід вийшов не взявши дуката. Савка й не наполягав, а хутко сунув його до капшука, що висів у нього на поясі біля кисета з люлькою й тютюном – ціліший буде.
«Еге-ге-ге… На Січ п'ятами накивали – он воно що? Таке накажуть кошовому, таке… Ні, їх тре' випередити. Доки вони кружлятимуть степами, мої гінці швидше Кошу дістануться!»
І крикнув:
– Гей, писарю? Хапай перо, каламар, папір та бігом до мене. Будемо панові військовому судді листа писати… Вони хитрі та й ми не з плохих! Ще побачимо, хто кого!..
Після втечі Оксани на хуторі в Савки Пишногубого як на похоронах стало. Не чутно більше було ні гомону, ні пісень, що їх зрання до вечора бувало виспівувала Оксана, челядь не галасувала, як раніше, а намагалася поменше потрапляти на очі господареві. Двір наче вимер. Коли-не-коли тепер сидів під шовковицею пан осавул, а здебільшого лежав у душній спочивальні, смалив люльку і нікого не хотів бачити. Здавалося, що й на службу свою махнув рукою. Соломія й по кілька разів на день зазирала до спочивальні із джбаном.
– Може б кваску випили, пане осавуле? Таке добро й пропадає. Спека, а ніхто не п'є.
– Ось іди ти к бісу зі своїм квасом! – буркне осавул, не повертаючись, і знову пускає дим до стелі (в спочивальні накурено, хоч сокиру вішай!)
– Холодненький, – жалісливо тягне Соломія, – прямо з льодовні…
Савка мовчить, пускає дим до стелі. Люлькою пахкає, аж вона іскрить як труба з димом. І чого він ушнипився в ту стелю, що там інтересне видивляється? Життя коротке, що пташиний скік, чого його себе замарно їсти, коли треба радуватися ясному дню і теплому сонечку в небі – раз бо на світі живеш… Ображено надувши вишневі губи, Соломія виходить, війнувши дорідними стегнами. Савка схоплюється й бігає з одного кутка в інший. І знову падає на неприбрану, зіжмакану постіль. Отак насміятися з нього! Отак круг пальця його обвели! Заварив Тарас кашу і зник. Та біс із тобою, зникай! Але ж і дочку прихопив… Насміявся з нього, осавула! Якийсь збіглий хлоп! Посполитий, найманий молодик, га?! Ще й Оксана підпряглася… Ех, Оксано, Оксано!.. Хіба я тобі був поганим батьком. Чи що шкодував для тебе? А ти мені під дихало! І сама щезла.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу