Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Співай, хлопче, – підбадьорював Тараса. – Мене завжди в поході виручали пісні. Як не тяжко-гірко, а заспіваю і ніби тіло дужішим стає і ноги ще слухаються…

Ординці з подивом прислухалися до його пісень і схвально кивали головами: співай, мовляв, козаче, швидше до аулу дістанемось. А донець знай собі виводить:

Тарас зненацька й собі стиха підхопив:

Та ще гірше спраги й неслави була думка про кохану… Що її чекає в неволі? Картав себе – нащо було так далеко забиратися на південь? Боялися погоні осавула, от і потрапили з вогню та в полум'я. Ногайці постійно нишпорять південним прикордонням запорозького краю, полюючи на людей, коней, нападаючи на зимівники й хутори, захоплюючи все, що можна захопити – з того й живуть. Самі ж бідолахи такі, що злиденніших за них ще треба пошукати, а бач, на чужому горі наживаються. А найбільше полюють за людьми, продають їх потім у Криму чи й везуть полон у Стамбул на невільницькі базари. Дівчат у першу чергу. Та ще вродливих… Тож власна доля його не дуже хвилювала – що буде, те й буде, а ось що чекає Оксану? При згадці про дівчину в хлопця стискувалося серце й пекло огнем. Терзав себе, що зірвав дівчину, підмовив її до втечі, ось тепер і маєш. Сам пропав і дівчину занапастив… Тепер і виходить, як у пісні:

Джура осавула Пишногубого, рудий Петро примчав з козаками на пристань трохи завчасно: дід Видра ще веслував на плесі. Джура спішився (козаки залишалися в сідлах), сів на перекинутий на березі човен, що його збиралися смолити та й лузав собі насіння, пучками кидаючи його до рота вправно шеретував, у куточку уст росла вервечка лушпайок, доки не падала од своєї ваги, і знічев'я позирав на річку. Старий правував човником до пристані. «Пливи, пливи, кальміуський водянику, – думав джура, ритмічно кидаючи собі до рота насіння, – пан осавул з тебе душу витрясе, а все одно дізнається, де ти подів Оксану? То на острові ти хитрий, а тут ми хитріші».

Оглянувся, на пристані було порожньо, з десяток-другий човнів гойдався на прив'язі, неподалік на плаву стояв водяний млин, ще далі загорілі дітлахи хлюпотілися на мілководді, витягували оберемки куширу і вибирали з неї дрібну рибку.

«Аби той водяник не пірнув бува під млин, – раптом подумав джура і навіть за насіння на якийсь час забув. – Еге, вони, водяники, люблять ховатися під млинами…»

Та ось човен повернув до берега і невдовзі ткнувся носом в пісок. Джура для вірності почекав, доки старий зійде на берег, а потім як виріс біля нього.

– Ану, пішли, старигань, з нами! Та тільки без отих… без вибриків, – поклав руку на ефес шаблі.

– Куди? – буркнув дід, не дивлячись на джуру.

– Побачиш куди, – криво посміхнувся той і велів козакам: – Ну ж бо, хлопці, оточіть старого кіньми та проведіть до пана осавула.

– А коли не піду? – з-під кущуватих брів старий бликнув на джуру, який уже вихопився в сідло.

– Поведемо, – джура знову звично кинув до рота пучку насіння, зарешетував його міцними білими зубами, і в куточку губ його почала з'являтися й рости вервечка лушпайок. – А не підеш – поведемо! Бо ми тебе давно чекаємо. А пан осавул так уже й скучив за тобою, ги-ги…

Лушпайки сипонули йому на груди.

Видра пхукнув і почовг до фортеці, за ним трюхикали на конях козаки. Джура на всяк випадок страхав старого:

– Не здумай дорогою на кішку перекинутись, чи колесом покотитись, як відьмаки роблять, – з нами жарти куці!

– Великий, а дурний, – відмахнувся Видра. – Коли хочеш кішкою бігати – бігай! Дурному ума не вставиш, а я при чім?

– Це я – дурний? – почервонів джура. – Та я ж т-тобі!..

– Не гарячкуй, бо й справді покочуся колесом – чи й доженеш мене.

– Ну, ну, – джура з червоного зробився білим. – Не жартуй!

Коли прийшли в канцелярію паланки, Савка Пишногубий з ніг до голови оглянув Видру і запитав, як стрибнув: