Василь Барка - Рай

Тонкоструненко не то що говорив, а скоріше на саксофоні свистів і при тому махав руками, наче дерево під час бурі — гілками.

— А хоч би й облила, — задеркувато говорить Якилина, — то й що? Та тебе треба кип’ячим сто разів на день обливати, он бач, скільки лепу на морді. Можна гречку сіяти.

— Як ти смієш так казати?! — Я щодня вмиваюсь гліцериновим милом. У мене черевики чистіші, ніж твоя пика.

— Ах ти ж послід!.. Я тобі покажу, — зайнялася Якилина гнівом і відбула недвозначну «еволюцію» шваброю. Очі її кидали зелену блискавку з побілілого обличчя.

— Дивись мені, дивись! — свистом попередив Тонкоструненко. — Яв місткомі поставлю питання…

— Я тобі зараз таке питання поставлю на тім’ї, що цілу п’ятирічку ходитимеш обв’язаний. Геть звідсіля!

Тонкоструненко задкома відступає на заздалегідь приготовані позиції, виставляючи про непевний випадок одну руку наперед, а другою прочиняючи двері за спиною. В момент, коли караюча швабра підноситься в повітрі, він вискакує в коридор.

Антон Никандрович і його гості безмовно сприймали бурхливий діялог між войовничістю Молоточкіної і ображеною невинністю Тонкоструненка, яка мала шнурки на черевиках, міцно і непорушно зав’язані з самого ранку. Піднісши оповіщення під окуляри, Антон Никандрович стривожився: було від чого…

«Сьогодні, 20–го червня 1941 року, о 7–й годині вечора, в приміщенні бібліотеки-читальні факультету мови і літератури відбудуться загальнофакультетні відкриті комсомольські збори сумісно з профактивом і науковими робітниками. Порядок денний:

1. Підсумки навчального 1940–1941 року. Доповідь декана факультету, проф. Ф. П. Кордуб’яжного.

2. Проблема більшовицького виховання педагогічних кадрів і боротьба з наявними на факультеті рецидивами буржуазних теорій у викладанні гуманітарних дисциплін. Доповідь секретаря парторганізації товариша К. Тімурленкова.

3. Поточні справи».

Від оповіщення в Антона Никандровича похолонуло в грудях. Навіть людина, що вирішила йти на двобій, нехай «ідіотичний», як називає Тамара Коломанко, — відчуває тривогу, викликану виразом: «наявними на факультеті рецидивами буржуазних теорій у викладанні гуманітарних дисциплін». «Так ось де Іван Іванович і Тімурленков підклали під мене міну! — з гіркотою на серці констатує Антон Никандрович…. — Ось де таїлась погибіль моя!» Від думки про свою безборонність і злісну причіпливість і нападки Тімурленкова в присутності студентів, від думки про «викриття», себто безжалісно інсценізовану комедію прилюдного політичного суду, після якої діє «чорний ворон», старому зробилося негаразд, ніби і він слідом за Дзюбою переживає нестерпну муку від того, що чує під грудьми каміння. Слова оповіщення, мовби розбовтаний гіпс, влилися всередину душі і перетворюються в червоний біль. Згадав Антон Никандрович і про сон: темні птиці віщували нещастя. Скорбота, як похоронний креп, огортає душу старого і ячить різкіше, ніж мідні голоси, що супроводжують катафальк по дощовій вулиці.

Навколо, в чистому полі, соняшно, і зелень тихо схиляється з пагорбка, погойдує коронки.

— Будь ласка, — шукає Ольга пальцем на сторінці, — прочитай ще раз від цього місця: «А відпустивши…»

І Олександер читає зовсім помалу:

«А відпустивши народ, зійшов на гору самотою молитись; і як настав вечір, був там один. Човен був уже серед моря, і било його хвилями, бо вітер був противний. У четверту ж сторожу ночі прийшов до них Ісус, ідучи по морю».

Ольга знову:

— Секундочку! Хочу спитати: Ісус — Бог; до кого ж Він міг молитися?

— Він молився до Отця, — сказав Олександер.

— Отже, перед Отцем Він був людиною; чому ж люди молились тоді до Нього?

— Він був Богочоловіком! — сказав Олександер, радіючи, що згадав слово, яким міг визначити своє уявлення.

— Добре; але Маркс казав: релігія — це зітхнення придушеного раба. Чому ж вільні люди вірили? Хіба Рафаель був рабом?

— Ні.

— Річард — Лев’яче Серце?

— Ні! Здається, Маркс мав на увазі суспільно—історичну формацію, при якій релігія виникала.

— Хіба релігія виникала серед рабів?

— Ні, не завжди.

— Академік Павлов був рабом? Олександер сміється.

— Я ж серйозно спитала.

— Смішне, Ольго, те, що все стало шкереберть: раби не вірять, вільні вірять. Сама діялектика все поставила всупереч своєму злому пророцтву.

— Олександре, чи немає тут Божої кари за великий духовний злочин, як ти думаєш?