Василь Барка - Рай

— А те ж Світланка!.. — нагадав я.

— Коли ми розійдемось, Антоніна її забере. Вона попередила: „Ти ніколи більше не побачиш дитини!“ Я зостануся сам із своєю мукою.

Через кілька днів після цієї розмови Дзюба прибіг до Зеленогородського; був блідий, як смерть, і страшенно задиханий.

— Завтра Антоніна йде заявляти. Я згину; жах у тім, що й інші постраждають.

Зеленогородський побачив, у якій небезпеці він сам:

— Треба тікати! А може, щось придумаєм.

— Я маю ідею, — сказав Дзюба з сміхом, — це буде зміїна хитрість, щоб виграти півроку: мені півроку досить. До побачення!

Схопив капелюх і швидко пішов. Він цілий тиждень очей не показував. Я сам відвідав його; зайшов ранком, якраз тоді, коли родина снідала. Дзюба мав вигляд людини, думка якої одночасно працювала над двома речами: він автоматично брав чай, швидко пив, а дививсь кудись на середину стіни, і очі хворобливо поблискували з-під широкого нерівного лоба.

Жінка поглядала то на нього, то на мене, аж поки допила свій чай і, взявши течку, поспішила на службу. Зразу ж після цього стара родичка повела Світланку в дитячий садок. Я спитав Дзюбу, що сталося і як тепер з його дружиною.

— Май терпіння! — сказав Дзюба.

Так я нічого й не довідався.

В майстерню, що була в міському парку, недалеко від річки, в невеликому цегляному будиночку колишньої оранжереї, Дзюба перестав ходити. А колись він просиджував там ночами коло мармурових брил. Певно, замкнувся тепер у своїй домашній робітні, яку спорядив на веранді, відгородивши дві третини її. То був його заповідний куток, закритий дощаною стінкою з вузькими дверцятами. Ключ від робітні незмінно зберігався в кишені камізельки. Протягом півроку ми рідко бачились, бо Дзюба був зайнятий, а я не хотів йому перешкоджати.

Несподівано він зайшов до мене і наказав:

— Ходім!

У веранді—робітні, коли Дзюба відгорнув полотняну завісу, перед моїми очима станула біла, як лелія, мармурова постать. Вона станула на камені, що на березі моря: знизу хвилі, тонко і прегарно вирізьблені, розбиваються об нього. Здається, в самій постаті не було нічого особливого: дівчина, саме в той час, коли перестала бути підлітком. Скільки в ній сором’язливої грації, сполученої з рішучістю в порухах. Вона одягнена в плаття, — якщо дивитися на згорточки, то воно з найтоншого льону і воно численними ритмічними лініями відвівається під поривами вітру з моря. Ті ритмічні лінії—згорточки неможливо встежити, і немає бажання це робити, бо вони сприймаються, одна група по одній, так, наче вони злагоджені згідно з музичним принципом. І що особливо полонить уяву — це обриси фігури, облитої вітром з моря: обриси сміливі, пружні, як струна на лукові, і такого досконального проведення та краси, що саме зорове приймання їх пробуджує радість.

Голова дівчини, так закосичена, як на Полтавщині в старовину, справляє враження, що з’явилась сама душа нашого милого села: чеснотливого і привітного, тисячолітнього села; вийшла до моря стрічати когось довгожданого, хто порятує, вийшла і, побачивши його, простягає вінок. Вся тема розрішена в одній постаті: звідти, де сталося лихо, прибігла безневинна до морського берега, стала на камені в час, коли сходить сонце, — а що сходить воно, видно з того, як дивляться очі, легесенько примружені. В цей час наближається до берега корабель переможця над фльотою зла: переможця напевно, бо досить поглянути, як розбиваються хвилі об камінь, щоб переконатися, який той корабель і що він близько. Вітер віє: такий вітер, який напинає вітрила тільки на кораблі переможця. Вінок, що простягає дівчина, сплетено з узорного дубового листя. У всьому міра і гармонія; у всьому краса і ясність; від першого ж враження виникає думка: ось довгожданий взірець досконалосте, прагнення до якого і жадоба — хоч раз за життя на нього глянути, завжди криються в серці і, задоволені хоч раз за життя, перетворюються в радість, що її не можна висловити. Я скрикнув, як одержимий:

— Це — прекрасно! Чи знаєш ти, що це взірець, — знаєш чи ні?

Я вигукнув останні слова так, ніби він стояв винний в чомусь передо мною. А він тільки неуважно поглянув мені в очі.

— Я не зовсім так думаю, — сказав він тихо. Раптом трохи підвищив голос. — Мені здавалося, що я маю і здійснюю право: ствердити свій образ світу, всупереч силі, що протиставляється; і здавалося, що я працюю під охороною сил, а яких — не знаю.

Дзюба говорив спокійно, мовби він зовсім байдужий до свого твору. Коли ми вийшли на вулицю, я спитався: