Василь Барка - Рай

Через декілька днів він дивився на статую разом з двома своїми співробітниками. Товстий зеленопикий Сопов, прославлений за вміння випити дві сулії пива за вечір, держачи їх за шийки, сказав з неприхованою люттю:

— Пахне жовто-блакитною контрреволюцією.

Сухорлявий Чорноватлов, тонконогий з капшукуватим животом, витяг револьвер і вистрелив у вінок — бризки мармуру розлетілись по купах пропаганди.

— Брось, — заскреготів зубами Куцурубов. — Це моя річ, навіщо нівечиш?

— Хай буде твоя, — відказав Чорноватлов, — тепер вона пристойно виглядає, можна женитися.

— Да, без підозрілого віночка, з якого виглядав петлюрівський тризубець… тепер — своя в доску, — потвердив Сопов.

— Ух, які ви непохитні: боїтесь каміння!

Куцурубов супроводив свої слова презирливим сміхом.

Чорноватлов вирішив, що треба образитися:

— А хіба то добре: в крайкомі — фігура з якимсь ворожим знаком… ти скажи, що можуть подумати?

— Ворона лякана! Скоро стрілятимеш у свою тінь. Поняття не маєш, яке мистецтво перед твоїм носом. Тобі тільки чотирикутні опудала давай — аби ідеологія. А я вимагаю від кожного мистця в краю, щоб творив високоякісні речі. Чому Дзюба міг стругати натхненну штуку, а наша пропагандивна челядь сокирами витесує чортзна-що?! Розумієш, в чому суть, голова твоя садова?

— Розумію, — понуро промурмотів Чорноватлов.

— Ех, ти, пропаганда! — безнадійно махнув на нього рукою Куцурубов.

— Але ж цей натяк, якийсь тризубець, робив твір ворожим, — задискутував Сопов. — Ось у чім суть.

— Не в тім справа, я тобі кажу. А в тім, що треба нашу ідею реалізувати в картині, щоб серце струснула. Щоб краса була, досконалість, „цимес“, як сказав мені товариш Кашкін. Коли б з наших скульпторів хто-небудь шарахнув таку розкіш, я б поставив питання про нагороду в сумі — чорт його бери, — в сумі ста тисяч! Треба розуміти, а ви — за револьвер: бах-бах! Крокодили… Стрілять і я вмію. Всю громадянську війну тільки те й робив — ще тоді, як ви за мамину спідницю держались. Мене за нутро хапає ця фігура. Гармонія! Всю свою душу, бісів син, вложив у камінь, — як пісню проспівав. Ех, якби наші так уміти. Ти! — ткнув пальцем Чорноватлову в живіт. — Думаєш, мені приємніше на чийсь голомозий набалдашник дивитися, ніж на чудо з мармуру? Помиляєшся!

Чорноватлов мовчить, а секретар тяжко зітхає.

— На пленумі ставлю питання про піднесення якости мистецької продукції в краю.

— А я хіба проти? — знизав плечима Чорноватлов. — Я буду підтримувати.

— Говориш одне, а робиш друге; ти — варвар, — відрізав йому Куцурубов.

І Сопов радо приєднується до оцінки:

— Абсолютний варвар, він спить на симфонічному концерті.

— Я?! То коли я стомлений, а взагалі люблю музику. Мій батько був музикант, і я сам цілий рік учився на скрипці.

— Чого ж кочевряжишся, — докоряє секретар, — от ми тобі й доручимо загвинчувати катеринку: будеш керувати справами мистецтва. Тільки — дивись!

— Я знаю, що робити, будь певен!

Нарада біля статуї закінчилась, і в скорому часі Чорноватлов справді „загвинчував“ мистецтвами, а Куцурубова, такого чутливого на шедеври, чомусь „зняли“ і перевели в інший, неукраїнський край. Статуя безслідно зникла».

Валентина скінчила читати; перегортала папірці, ждучи, що скажуть присутні.

— Кошмар… — прошепотіла «тихоня», і це слово справило нежданий ефект: Валентина схопила з стола сірники і, раніше, ніж присутні встигли відмовити її хоч би одним словом, запалила свій рукопис і вкинула в чавунну буржуйку. Заговорила після цього, мов непритомна:

— Так краще, не повинно бути жахливого, бо соціялізм приводить до перемоги світлого початку в житті, тому я напишу про радість…

В коридорі зненацька розлігся викрик.

— Сам винен! — дзвеніло голосом Якилини Молоточкіної.

Відчинились двері, і Якилина стала перед публікою в повному озброєнні: з відром, шваброю, ганчіркою, віником; стала, з кишеньки сірого халата свого здобула оповіщення та й поклала його перед очі Антона Никандровича. Дзвеніла далі:

— Стоїть нечиста сила під самісінькими дверима, а вухо, як халява, до дверей приросло. В коридорі темно, ну, я й наштовхнулась відром. Хіба ж я хотіла облити його вонючу голову? А тепер верещить, як кабан перед Різдвом.

— Що ти брешеш? — вскочив слідом за Якилиною і визвірився на неї Тонкоструненко. — Я підслухував?! Га? Я тільки спинився зав’язати шнурки на черевиках, бо чую, що тягнуться. А ти з відром, щоб тебе чорти втопили, облила мені голову і залізом стукнула.