Василь Барка - Рай

— Можливо. А взагалі, події йдуть не так, як хочуть люди, об’єднані в наймогутніші організації. Хтось керує по-своєму.

— Той, хто керує, має іншу логіку, ніж у людських книжках.

— Я зауважив, — говорить Олександер, — що в тій логіці є розмах, більший, ніж може вмістити наша свідомість. Хтось думає подіями, як ми думками, думає повільніше, ніж хочемо, а часом — швидше, ніж можемо встежити.

— А тепер ще — про весілля і вино з води в Кані Галілейській! — попросила Ольга і перегорнула сторінки.

Він читає:

«Рече їм Ісус: поналивайте водники водою. І поналивали їх аж по верх.

І рече їм: Черпайте тепер, та й несіть до старости. І понесли.

Як же покоштував староста води, що сталась вином, — а не знав, звідкіля, слуги ж знали, що черпали воду, — кличе жениха староста.

І каже йому: Кожен чоловік перш добре вино ставить, а як підоп’ють, тоді гірше; ти ж додержав добре вино аж досі».

— Олександре! Мені безмежне почуття входить у серце… Ось цей світ — він любий та гарний; такий, що заспівати або заплакати хочеться, як дивлюсь на нього. Хто ці квіти, білі й жовті, зелену траву — хто вигадав? Хто дозволив нам бути?.. Тут бути, біля них, і радіти на них? Дав можливість розуміти, що ось ми з тобою люди, а то он — квіти?.. Олександре, от, скажімо, родина: чи є вічний закон, як вона складається, — не канцелярський, не той, що в ЗАГСі, а небесний, вищий за все людське, і не можна його порушувати, скажи мені!

— Напевне є! Про це говорили поети і пророки.

— Пророків ніхто ніколи не слухав, — сказала Ольга. — 3 хрестоматій відомо, що їх побивали камінням або виганяли в пустиню.

— Ольго, я думаю, колись буде вислів: голос вопіющого в концтаборі. Пустиня вже не пустиня, і посади пророків зайняті.

— Не знаю, не чула.

— Чула і знаєш!

— Профуповноважений Сороконожков?

— Глузуєш з мене, Ольго, але ти на вірній дорозі до правди. Сорок Сороконожкових, взятих сорок разів і помножених на сорок, заміняють сорок сороков церков у «кондовій» столиці—матушці. Партактивіст одягнувся в мантію пророка і віщує про шлях для всього людства.

— Сьогодні збори, Олександре. Не підемо?

— Підемо неодмінно. Чорні хмари над головою в Антона Никандровича.

— Що, пророблятимуть?!

— Так,

— Це жах! Олександре, його виклинатимуть партійно-комсомольські ентузіясти, це — чума…

— Забудьмо про них! Я хотів тобі сказати. Я мусів сказати, здається, про родину…

— І що ти хотів сказати? — спитала Ольга, дивлячись йому в очі і легенько червоніючи. Він теж дивився в очі їй, відчував, що кров, як вино, приливає до грудей, взяв її за плечі і сильно пригорнув собі до серця — її голова відкинулась назад. Тоді він притулив її обличчя до свого обличчя, руки поклав їй на стан; а вона переплела свої руки на шиї в нього. Обнявшись, вони довго сиділи і мовчали. Він своїми устами торкався до її уст і відчував глибину їхньої дівочости… поклик до радости приходив, викликаний теплом від вогких уст — таких, як таємна пелюстка в троянди, до якої ще не торкалася жодна порошинка, що є в земній чорноті. Олександер відчував, як Ольга припадала вся — гілка в цвіту. Вони сиділи, були безкінечно заласкавлені в своїй близькості. Так, ніби знайшли скарб, якому немає міри, — належить скарб обом, і вони його від початку життя беруть порівну.

Тепло, насичене пахощами від зілля, обвівало їх, і їхня кров горіла чисто і ясно. їхня ніжність була сильна, як мед, що бджоли беруть на соняшних травинках.

Ольга відвела Олександрові руки і сказала:

— Я часом боюся бути щасливою.

— Пообіцяй, що позбудешся страху сьогодні, як я скажу.

— Обіцяю і ручуся.

— А тепер скажу: ти повинна стати безумною і сповіритись тільки на почуття…

— О! Що буде, — прошепотіла Ольга.

— Ти обіцяла!

— І буду вірна слову. Тільки дай сказати… до нашого сонечка.

— …Коли воно відбіжить за тополі, — зашепотіла Ольга з тихою поважністю, — за тополі відбіжить біля твого вікна, тоді я звернуся так: «Прощай, сонечко, сонечко, що вірно світило моєму дівуванню, — зійди, зійди, сонечко, завтра, так само вірно світи мені, як я стану дружиною моєму коханому».

Олександер брав і цілував білі руки дівочі.

Вона провела долонями йому по чолу, по скронях. Потім, перевівши погляд на далекі гори, що світилися, як сині покрівлі, і на небо над ними, — перевівши погляд туди, звідки до нас приходить світло, — Ольга в думці, без слів, проказала, що було на душі:

— Де лежить дорога до Тебе, Великий Отче, я не знаю, бо мене не вчили, але відчуваю святість Твого обличчя. Присягаюся бути доброю дружиною моєму Олександрові. Я сирота, одинока і грішна. Захисти мене від недолі.