Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

— Не вбивай! Чи винен він у тому, що єсть поляком? Хіба у Луцьку від меча королівських убивць загинули тільки русини? Чи пощадять вони й ось цих, коли вдеруться до Олеська? Шляхта милує лише шляхту. Того, кого б пощадили, тут уже немає! Де русин Давидович — суддя олеський? Його треба було спіймати і розіп'ясти он на тому хресті, ми ж йому дозволили вислизнути з города, а завтра зустрінемося з його посіпаками на олеських валах!

Розтавала юрба, полякам розв'язали руки, і було тихо на майдані, тільки жебонів жайворонок у зеніті і хихотів на могилі божевільний Мартин; цей сміх просяк у благодушну тишу, і ставала вона непевною, тривожною, зловісною; прогнати б Мартина пріч, хай не каламутить своїми вигуками й моторошним хихотом тієї решти спокою — дарма: тиша закінчилась в Олеську.

Задудніла земля від копит: униз по Вірменській вулиці чвалував загін вершників, попереду їхав лицар у кольчузі й гостроверхому шоломі — містяни впізнали боярина Івашка Рогатинського.

— Городяни! — вигукнув він, спиняючи коня перед стіною натовпу. — Нерозумне діло затіяли ви, шукаючи нині ворога поміж собою, — нема вже його тут. Он — порожня шкаралуща гадючника, — показав мечем на двір Давидовича, що з другого берега Галайдового моря дивився на Дмитрівську церкву білими вікнами з виструганого рогу. — Це він, сват мій, перший пролив кров олесьчан на Гнізні. Перші мої ратники впали не від рук польських ремісників, а від меча судді!

Він умовк, спазма пройшла його горлом, і зрозуміли люди, що запізніле каяття за дочку, яку віддав поганому Давидовичу, аби тільки умоцнити Олесько, пойняло тепер батьківське серце, і прихилились людські душі до олеського старости, бо і в нього, як і у всіх, своє горе. Підступили до нього ближче й мовчки чекали наказу.

Івашко переміг біль, який раптово й пекуче нахлинув до серця, він аж тепер утямив, що не бачити йому більше рідної дочки, але розумів: не батьком єсть, а державцем землі і людей, здавив у серці печію і заговорив:

— Я всім, кому Олесько був або став нині чужиною, дозволяю до вечірнього дзвону безкарно вийти з города. Хто ж залишиться — ремісник він чи купець, землянин чи тяглий мужик — на вали! Я не забуду вашої раті і вашої крові… Не пустимо ворога в Олесько!

— Не пустимо! — заревів майдан.

Римар Войцех Марцінковський, якому тільки що розв'язали руки, вибрався до Галайди на паперть і сказав спокійно:

— Родаки! Не чужинна нам земля Олеська, бо на ній ми народилися і виросли. Не затаюйте в серці зла на русинів. Не тут наші вороги…

— Не тут? Не тут?! — вигукнув Мартин Скрибка. — А де, де?

Він продерся крізь юрбу, перебіг вулицю і помчав стрімголов до обійстя судді. За ним повернули голови люди: може, колишній посіпака опам'ятався, упізнав місце, де колись давали йому жерти і вчили бити підневільних, а тепер шукає там сховку від роз'ярілого на Давидовича народу.

— Держи паскуду! — крикнув хтось, та Мартин уже встиг перескочити частокіл, виважив віконну раму і вліз до будинку.

Люди подались у бік двору, зупинилися біля частоколу і втім усі побачили, як з горища бухнув клубком дим. Закурився дах з усіх боків, полум'я лизнуло ґонт, дім спалахнув.

Божевільний Мартин продер біля димаря покрівлю, вибрався на верх і верескнув:

— Він мене вбив! Він мене вбив!

А затим провалився у полум'я.

Ніхто не рятував ні будинку, ані Мартина…

До обіду спорожнів майдан біля Дмитрівської церкви. Літня тиша стала напруженою, тяжкою — ніхто ж бо, навіть боярин Івашко, не відав, що трапилось там, над Стиром. Ждав Олесько гінців від Юрші або ж від Свидригайла. А знали всі одне: розпочалася війна.

Потім Осташко Каліграф запише у свій літопис такі слова:

« По Рождестві 1431 року били чолом Свидригайлові, сулячи допомогу, посадник Новгорода боярин Юрій Онцифорович бересту прислав йому, а такожде посадник Пскова Аким посла прислав. Побоявшись сукупного з українним поспільством православного рушення, а мужицького звиценжства, Свидригайло гінця до Руссдорфа одправив, аби магістр польські городи брав, інак сам супроти нього піде з Ягайлом. То вислав Руссдорф двадцять тисяч війська на Куяви, Добринську землю і на Познань. І спалили тевтонці двадцять і чотири городи польські, а сіл більше тисячі, і платив великий магістр крижакам–паліям за город три гривні, а за село гривню. Ягайло же свого секретаря до Свидригайла послав, аби той повинувався йому, а великий князь, в ярость попавши, ударив посла в лице і прогнав.