Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

— Інші то часи були… Що нині вдіє мужик з рогатиною проти королівського лицаря, який у сідлі виріс? — зітхнув Демко з Ожидова.

— Бо ви перестали бути лицарями — надто сито вам їсться, затепло спиться. Ще й не спробували, а вже наперед знаєте: не встояти. Ex, відьма, відьма все наробила!..

— Яка відьма? — загомоніли земляни, забобонний сполох майнув по обличчях.

— Хочете, розповім яка… Жив ув одному замку лицар красен, давніми битвами славен. Давніми, та не нинішніми. Трапилось щось із ним, чи то йому було пороблено: помітили воїни, як день відо дня згасає його доблесть. То переляканий, у поті страху прокидався із сну, то здригався від посвисту нічного птаха… Замість того щоб вести ратників на битву, посилав послів із викупом, на ніч зачинявся у своїх кімнатах на сім замків, удень приймав до себе лише найбільш довірених — боявся навіть своїх. Згодом почав його лякати стукіт шашеля у дереві. Не знав лицар сам, що з ним трапилося, ненавидів себе за свій страх, але нічого не міг із собою вдіяти. Одного ранку крізь відчинене верхнє віконечко влетіла прудка ластівка, і лицар помер від переполоху… Ніхто не міг розгадати причини ганебної смерті відважного колись богатиря. Та ось спіймала сторожа відьму, що прокрадалася до замку. А відьму легко впізнати — крізь поліно, в якому випав сук. Взяли її на диби, колесували, пекли залізом, аби повіла, що поробила лицареві. І відьма призналася: коли він спав, вона вийняла з його грудей лицарське серце, а вставила замість нього заяче.

Івашко понуро дивився в землю, лють, змішана із соромом, наповзала тінями на його обличчя. Дехто із землян криво посміхнувся.

— Смієтеся з казки? — примружився Осташко. — Тільки не казка це. Більше ста років тому католицька відьма почала прокрадатися до наших сердець: страхом, улещуванням, дибами і привілеями. Католицький мор хоче вигубити спочатку наші душі, щоб потім легше взяти нас — випотрошених, мов порожні гарбузи. Стряхнімося від луди страху й ласої спокуси! Народ чекає… Ненавчений? Навчіть. Розсіяний? Зберіть докупи. Та невже в нащадків Данила Галицького насправді забилися заячі серця? Підіть погляньте: он там, за горбами, чорніють руїни древнього Пліснеська — там ваші предки на смерть стояли і всі загинули, а не здалися татарам. Чому боїтеся ви? Дивіться, що роблять гусити. Хіба Жижка або Прокіп народилися з булавою у руках? Чи, може, для того, щоб появився серед нас вождь і з пастухів зробив героїв, потрібен спочатку свій Ян Гус? — Осташко закашлявся, сягнув по кухоль з вином. Рука трусилася, він мовив тихо: — Простіть мені печаль мою. Кому ж повім?..

Тихо було в хоромах. Слова, що лилися з уст хворого Осташка, напливали на присутніх, мов розпечена лава; земляни, які хвилину тому насмішливо поглядали на мізерного Каліграфа, опустили тепер очі, бо сором добирався й до них; Івашко стояв посеред кімнати з опущеними руками, його дужа постать зігнулася під тягарем Каліграфових слів, костисте обличчя враз налилося багрянцем — Осташко мовчки чекав кари за зухвальство.

— Ні! — крикнув Івашко. — Ні! Ще не встигла відьма прокрастися у наш замок. А коли хтось почув, що бувала вона біля нього в ночі — не держу. Тільки пріч тоді із землі Олеської! Панове, розходьтеся по своїх дворах. І з кожного села робіть фортецю. З людей — фортецю. Жодного шляхтича не милуйте, жодного католика…

— Що ти задумав, спам'ятайся! — подався до нього Демко з Ожидова.

— Війну! Зрадить Свидригайло — кликнемо на допомогу сусідніх князів. А самі поки що станемо крицевим ланцюгом від Кам'янця–Подільського через Олесько — до Луцька. З Федором Острозьким, з Михайлом Юршею. Піднімайте народ за православну Русь!

Преслужич зупинив погляд на Костасеві Жмудському, чекав, що він, литвин, повість на його слова.

— Я з вами буду — що б не трапилося, — сказав Костас.

До хоромів увійшов каштелян.

— Панове, Давидовича в Олеську немає. Бачили його вчора пізно ввечері: виходив із загоном ратників за Браму.

— Прокляття! — ударив кулаком об стіл Івашко. — Як він смів… Посилай гінців у Теребовлю!

Удосвіта Орисю розбудив кінський тупіт на подвір'ї. Схопилася з постелі, припала лицем до шибки: обгороджений високим частоколом двір повнився вершниками. Озброєні ратники спішувалися, прив'язували осідланих коней до палів біля конюшні.

— Батько! — тихо скрикнула. — Приїхав провідати… Рідний, любий. Таточко… — шепотіла і в потемках швидко одягалася. — На коліна впаду — забери мене звідси… Не буду тут…