Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Вістки про те, що Свидригайла проголошено у Вільнюсі великим князем Литво–Русі, а переляканий король, уступивши братові Поділля, оголосив у Львові привілей русинській шляхті, дійшли до Олеська скоріше, ніж устиг повернутися Осташко.

Нелегка то була дорога, Каліграф прибився до Олеського замку аж перед Різдвом — пішки. Торгові шляхи, якими ще недавно їздили купецькі каравани та упряжки путніх бояр, враз обезлюдніли: озброєні косами та рогатинами мужицькі ватаги вешталися по всьому краю. На Холмщині згоріло Ратно, у Белзькій землі — Буськ; польські шляхтичі залишали свої двори й утікали на захід; опришківські загони множилися, зростали і, не з'єднані поміж собою, воювали поодинці іменем Свидригайла за Галицько–Волинську Русь. Сам же Свидригайло чекав у Вільнюсі мирної депутації від короля, яка мала засвідчити, що Поділля з замками у Кам'янці, Бакоті й Скалі передані Федорові Острозькому. Нічого більше великий князь не вимагав від Ягайла, а на Литовській Русі розгорялася народна війна. Стражник не впізнав Осташка. У сірій латусі, на яку розжився у кметів біля Берестя, й високій баранячій шапці Каліграф скидався на гнома; довго мусив пояснювати, хто він такий; з вартівні повиходили ратники, і аж Микита–гончар, який теж відбував сторожову службу, добре приглянувшись до пришельця, вигукнув:

— Та це ж Каліграф, Боже милий! Іди, йди, Осташку, до боярина, він уже, певно, заупокійну по тобі відслужив… Пан Івашко саме раду радить із землянами.

У замкових хоромах олеського державця сиділи за столом семеро землян із семи волостей Олеської землі. Чекали на суддю Давидовича, який ні разу не зводив прийти на раду. Сьогодні Івашко послав за ним каштеляна і чотирьох ратників. Не захоче йти — привести силоміць: замок і город готові до оборони, треба готувати залоги в селах.

Осташко став на порозі, зняв шапку й знесилено оперся об одвірок.

— Чолом, боярине… — проказав тихо.

— Живий! — вигукнув Івашко, схопившись з–за столу.

Земляни повернули голови до дверей; боярин, відсунувши ногою лаву, вийшов назустріч Каліграфові.

— Ну й живучий ти, Осташку! — мовив Костас Жмудський з Підлисся, похитуючи головою. — Як же тебе, таку мізероту, не замели сніги, вовки не з'їли, опришки не закатрупили…

— Добрий серцем єсьм, — кволо всміхнувся Осташко. Відштовхнувся рукою від одвірка, важко опустився на бокову лавицю. Боярин подав йому кухоль з вином, Каліграф жадібно випив цілющого трунку. — Я був у руках опришків. Зустрічався з ними біля Каменецького стовпа за Берестям.

— І що? — впало кілька голосів.

— Воїни це суть, а не опришки. Воїни без вожака… Я їх спитав, за що воюють, вони ж спочатку примусили мене перехреститися і добре приглядалися, як я складаю пальці до хреста, а переконавшись, що я православний, відповіли: «За Русь. Сказали–сьмо громаді, аби не йшли на двірські послуги й панові Яшовському вже не були послушні, бо князь Свидригайло йде на католиків, котрі уярмили нас».

— За Русь, за Русь!.. — крекнув Януш Підгорецький. — Так і дивись — наплодиться тепер такого шумовиння, що й сам спокійно не заснеш. Їм аби волю — то й на своїх підуть.

— А підуть, — відказав Осташко. — На лихих підуть, а потерплять і невинні — так мусить бути без єдиноначала. Дайте їм вождя. Чого ж наші бояри бояться їх більше, ніж чужих? Зумійте ви здобріти серцем хоча б у цю тривожну годину…

— Він мудро каже, — мовив Костас Жмудський. — Але хіба великий князь…

— Що сказав Свидригайло? — перебив суперечку Івашко.

— Боярине, — підвівся з лави Осташко, якось винувато глянувши на Костаса. — Христом–Богом прошу, не покладайся усією душею на князя. На два боки грає цей музика, присяй–бо, залишить нас посеред танцю. Родичається він з Борисом Тверським на догоду русинам, а з Руссдорфом трактує. Чи ж то йому болить наш біль — він корони хоче, а не русинської волі. Якщо йому буде вигідно, він потрактує завтра із своїм братом Ягайлом супроти нас.

— Що ти плетеш? — підвівся Костас. — Як смієш…

— Усім відома твоя чесність, Костасе, і я розумію, що болять тобі мої слова про твого знакомитого родака, — розвів руками Осташко. — Дай же то Боже, щоб я помилився…

Івашко понуро глянув на Каліграфа:

— Чи не радиш ти мені — від тебе й такого можна чекати, — щоб я себе проголосив великим князем?

— А ти гадаєш, що вождь родиться з печаттю на чолі? Час створює вождів… Я не кажу — будь ти чи інший. Але заворушився край, не було ще такого за сотню довгих літ — весь народ встає. А то ж — сила. З такою силою виходили колись галицько–волинські князі навіть проти татар.