Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Боязко глянула на двері, що вели до кімнати свекрухи — певне, не спить стара, недремне в неї око за невісткою; повернула голову до других дверей — навпроти, за якими живе, окремо, рум'янощокий Адам. Він теж уже не спить — звечора рахує гроші, а вдосвіта підглядає з галереї, як виходять слуги до роботи.

Слава Богу — не приходить більше до неї. Першої ночі боялася, хоч знала, що не минути їй цього; зсудомила її огида, коли Адам прийшов і ліг поруч; напружена, ворожа й холодна ждала, проте він до неї навіть не торкнувся. Жде ласки, подумала, а дати її не могла. На другу ніч він грубо потягнув Орисю до себе, пригортав, м'яв, а вона не могла збагнути, чому далі залишається чистою. Наступного разу теж не розділив з нею ложа, він скаженів зі встиду, і аж тоді зрозуміла Орися, що буде при ньому дівчиною завжди. Легше стало від цієї здогадки, з погордою й зневагою, на які тільки здатна здорова жінка, відштовхнула від себе немічного валаха, і тоді прийшло до неї усвідомлення волі: навіть церква не в силі узаконити на все життя неосвячений близькістю шлюб.

Однак волі не було. Батько не приїжджав, а за нею слідкували всі. За ворота двору, що стояв на околиці Теребовлі, її не випускали й на крок: одвірний слуга стояв біля зачиненої брами й дивився незворушно мимо її обличчя, був глухий, мов бовван, на вимоги, погрози, просьби. Свекруха сказала: «Негоже молодиці самій вештатись дорогами, чого тобі тут бракує?», і зрозуміла Орися, що її замкнено до клітки, з якої самій не вибратись ніколи.

Таточко приїхав!

А ночами снився Арсен. Не той, котрого цілувала на цвинтарі — поривчатий, закоханий, і не той — зажурений, з опущеними плечима, якого востаннє бачила на подвір'ї, коли віддавав батькові дукат, а безтурботний скоморох на луцькому ярмарку, що співає пісню про Орисю, обпікає коханням і навіки зникає між людьми, мов голка в сіні. І були ці сни для Орисі єдиним життєвим пристанівком у брудному й мерзенному світі.

Батько приїхав. Ублагає… Буде слугою, покоївкою, білою челядиною — щоб тільки геть з цього задушливого двору, де пахне пліснявою, смердючим потом скопця, де пасуть її злі очі свекрухи, заздрісні — служниць, похітливі — дворових парубків; геть з цієї очастоколеної ями, де навіть сни полошаться від рипу стільця, на якому сидить потвора, що ночами рахує гроші.

Передсвітанковий сумерк розтавав, у двір наїжджало й наїжджало вершників, а батька серед них не було. Орися сахнулася од вікна, побачивши біля галереї тлустого чоловіка в шубі, що зсунувся з сідла й покотився до вхідних дверей.

Адам, уже одягнений, стояв у галереї біля віконця, звідки видно було весь двір: кожного досвітку підглядав, хто із слуг заспав, щоб потім покарати — голодом або канчуками.

Стетерів, побачивши озброєних людей, які без його дозволу в'їздили на подвір'я; боязко відчинив двері і прозорими очима дивився на спітнілого батька.

Давидович, сопучи, увійшов до кімнати, заштовхуючи поперед себе зляканого Адама, спитав, показуючи на двері:

— Та — спить?

— Яка напасть пригнала вас, тату?

— Питаю — спить?

— Та певне… Ніч іще…

— А ти далі — окремо?

— Навіщо питаєте, коли знаєте, — потупив очі Адам.

— Ратника тобі пришлю на допомогу. Он які здорові бугаї.

— Я ж вам казав — не треба мені жони…

— А ланів хотілося? — Давидович прошпилив сина гострими очицями. — Еге ж, хотілося. А то як інакше мав я їх видерти в Івашка? Ну, нічого, господарюй, це ти вмієш, а там — Бог добрий, ще пошле тобі чоловічої моці. Я тобі стовчу в моздирі заячого скоку, орлиного льоту, ведмежого реву, все те змішаю з ранішньою мрякою… — бурчав глузливо сам до себе, не дивлячись на недолугого сина, роздягався. — Бо ж треба спадкоємця, — пожбурив шапку на ложе. — А не поможе, то доведеться випустити лань за ворота, але на довгій прив'язі… Ну, чого очі вибалушив? — розстібав Давидович шубу, хухав у пальці, що відтавали з холоду. — Чийсь бичок поскаче, а телятко буде наше… Та–ак… Бо кому це все, коли помремо, — голоті? А ще які багатства потечуть! — потер долонями. — Отож слухай, Адаме: житимемо всі разом тут, на Подільській землі. Є добра новина: Свидригайло випустив з ув'язнення короля аж тоді, коли той послав гінця до кам'янецького старости Бучацького з наказом віддати фортецю Федорові Острозькому. Та перехитрив князя Олесницький: всунув потаємно гінцеві свічку, а в ній цидулу — схопити Федька. Бог допоміг. Ми вже під берлом короля. А він привілеї, привілеї оголосив! Хай начувається тепер коромольник Івашко Рогатинський!