Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Ще тиснув душу щем, запах талої води пригадував йому олеський цвинтар: на засніженій могилі слід від дівочих колін, а перед ним — очі до очей — тепла голубінь, а потім дотик м'яких, мов мед солодких, губів; ще боляче стукали у мозок останні Орисині слова, а вже роз'ятрювала його душу злість на людей, які відібрали від нього те, що повинно належати йому, відібрали, не питаючи, заслуговує він на щастя чи ні, відібрали лише тому, що в нього весь маєток — гуслі за плечима, і він проклинав Івашка, який потоптав доччину волю, і Орисю, яка так покірно кинула ту волю під батькові ноги, і на Осташка, що то вдруге став йому на дорозі з напучуваннями, заяріла лють.

— «Рать буде… Гуслі — теж зброя…» — Арсен уголос перекривив Каліграфа. — А що ви луччого дасте мені, ніж маю, якщо б я і пішов з вами? Нині Івашко обіцяв собак на мене нацькувати, що ж — після переможної битви він, напевно, виконав би свою обіцянку. За віру православну… А яка для мене різниця, хто спускатиме псів з ланцюгів — католик чи схизмат? Рать за віру… А її, ту віру, давно подібні до вас розпродують за привілеї і герби, вимінюють за місця на магістратських лавах, програють по корчмах у кості. Та й скільки вас — Осташків та Івашків — спохопилися по воду, коли хата згоріла? З усіх боків ви вже оточені костьолами, тож змиріться, бо там сила, а вас жменька. Та ви ще не встигнете дзенькнути мечами, як вам на шиї надінуть колоди, і ви умить зречетеся тії віри. Швидше, ніж я… «Рать буде…»

Йшов швидко, розмовляючи і лаючись уголос — біль приглушувався, і жаль йому ставало за тим болем, який дав йому відчути, що й він людина. Але не щадив його — хай щезне: нитка перепалена і розмотується новий клубок.

Перед смерком минув млин осадника Зоммерштайна на Полтві і ступив на Краківське передмістя Львова.

«Плетуть вінок Орисі…» — ще раз зав'ялило в душі й стихло. Нові враження заполонювали Арсена: він упізнавав Старе Місто, в якому зупинявся кілька років тому, йдучи на Рогатин.

Лиса гора з руїнами Данилового замку ще видніла на тлі оранжевого неба, а Підгородця і Старий ринок, і костьол Іоанна Хрестителя серед густих лип уже сховалися в сумерки. Над самим Волинським шляхом високим підмурівком звелася паперть Миколаївської церкви — десь недалеко, тут, повинна стояти корчма «Брага», в якій майстер Симеон Владика та його челядник прощалися з Арсеном після довгої дороги з Кракова до Львова.

Арсен вибрався на підмурок, обминув жебраків — ті ще не розходилися, в церкві відправлялася вечірня — і звідти побачив високий з баштами мур, що оперізував Нове Місто. Того разу довелося його обійти, бо скоморохів не пропускали у Татарській брамі, завтра ж він заховає гуслі під полу каптана або в корчмаря залишить, а таки пройде, бо мусить відшукати мудрого майстра і друга Симеона Владику.

З–за кам'яних дувалів татарського кварталу спинався мінарет мечеті; Арсен згадав, що корчма стоїть трохи нижче. Був утомлений і голодний — «десь грають братове до віночка молодій», — хотілося напитися й забутись хоч на–трохи, бо в серці таки не вгамовувався щем.

Арсен ішов провулками, захаращеними камінням, покидом, сміттям, обминав дощані халупи і згадував слова майстра Владики: «Тут жила, кипіла й хизувалася теремами, храмами й замком славна столиця Лева. Це все, що від неї залишилося. Польський король Казимір спалив її дотла, а корону, трон, обшитий діамантами, клейноди, золоті хрести з церков, срібло, навіть мантію Лева вивіз до Кракова. Згарища залишив русинам, полоненим татарам, євреям, вірменам і сарацинам. Згодом усі проникли в Нове Місто — вірмени заснували свою єпархію, — тільки русини залишилися тут. Чому, питаєш? «Лядський то город», — сказали, забувши, що своїми руками його зводили, і на згарищах халупки будували, щоб тільки ближче бути до уцілілих від вогню своїх церков. Потім отямилися, з поклонами ходили до бургграфа, та було пізно. Лише кільком родинам малярів, ювелірів і ливарників дозволив патриціат поселитися на Соляній вулиці, яка нині Руською зветься. Бо кунштмістрів своїх у них мало. Там і я живу».

Арсен відтворив у пам'яті образ статечного майстра з чорною кучерявою борідкою, його поважну мову, і тиха радість напливала до серця гусляра: він завтра знайде старого друга і буде в цьому чужому місті не самотній.

У порожній корчмі блимали дві свічки: на шинквасі й на краю довгого стола. Арсен увійшов під закоптіле склепіння, присів скраю — корчмар–вірменин уже стояв біля нього в запобігливо–вичікувальній позі — замовив рибу та вино.