Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Настав довгожданий день сходки. Яцько Русин приніс до цехової господи три свої роботи і набитий грішми гаманець — на багате братське пиво. Від Одровонжа прийшов канонік, щоб закупити портрет архієпископа, як тільки новачка приймуть у майстри.

Цехмістр відкрив скарбону на знак, що урочиста сходка розпочалася — всілякі суперечки, колотнеча при відкритій скарбоні суворо заборонялися, — усі встали і вголос помолилися.

Після молитви майстри, челядники й учні посідали на лави, перед них вийшов Яцько, три його картини стояли приперті лицевим боком до стіни. Показав першу — розп'яття. Старі майстри схвально похитали головами, цехмістр — теж. Далі — королівські лови. На задніх лавах прошелестів серед челядників і учнів захоплений шепіт — картина вражала застиглістю стрімливого руху. Прийшла черга показувати третій, головний майстерштик — портрет вельможі. Видно було: Яцько чомусь вагається. Він підійшов до полотна, хвилину постояв, потім, ніби зважувався на відчайдушний вчинок, рвучко повернув до глядачів портрет. На майстрів дивився підступний ханжа з огидним ликом гемонської тварюки.

Мовчали майстри, не знаючи, що сказати, адже сам архієпископ мусив бачити, що малює Яцько на полотні: на задніх лавах дружно пирснули сміхом челядники, а тоді канонік, прийшовши до тями, закричав:

— Маляр лотр! Вуха, вуха чиї?

Наймолодший майстер поляк Хойнацький, який теж вчився у Владики, схопився з лави:

— Та чиї ж — Одровонжеві! Я мав честь бачити його ексцеленцію зблизька. Чей же не свинячі!

Вибухнув регіт на задніх лавах. Канонік підбіг до Яцька і схопив його за вилоги каптана.

— Чиї вуха, пся крев?!

Яцько відштовхнув каноніка, цехмістр закликав до порядку, але було вже пізно. Челядники посхоплювалися з місць і сердиті на святенника, через якого ось пропадає лібація [23] Цеховий бенкет. , потягнули його в темний кут господи, частуючи під боки стусанами. Хтось клацнув вічком скарбони, даючи цим стуком сигнал до бійки. Почалася веремія…

Яцько замовк.

— А потім? — повернув до нього голову Арсен.

— Потім… Потім сталося те, що сталося. Одровонж викупив у цехмістра портрет, щоб його, бува, не вивісили, а мене наказав вигнати з цеху.

Коли Яцько забрав свої пожитки і прийшов до Владики прощатися, той дорікнув йому:

«Навіщо ти виліз на сходку з тими свинячими вухами? Та намалював би йому хоч з Діви Марії, коли вже так хоче».

«Не кривіть душею, майстре. Самі хмурилися, коли я показав вам портрет, той — з Йосифовими вухами… А втім, малюйте собі херувимів, я не вмію…»

«То й пропав. Дурень ти… Який маляр пропав!»

«А коли маляр домальовує чортові ангельські крила, то це не означає, що він пропав? Коли лжу за правду підносить?»

«У кожній лжі є зерно правди. І наші нащадки знайдуть її».

«У купах гною порпатимуться, щоб знайти перл, так?»

«Але таки знайдуть. А що ти зможеш залишити, коли уже погубив себе?»

— Оце й усе, — закінчив Яцько. — Владиці пробачили за мене — він погодився робити для катедри вітражі. Хойнацького визнали призвідцею ребелії і присудили його до двохсот поклонів у цеховій каплиці й одного каменя воску. А я опинився на задвірках Вавілона.

Двері до комірки прочинилися, крізь отвір просунулася голова корчмаря.

— Пора, — сказав. — Давайте плату і йдіть, коли не залишаєтесь на другу ніч.

Яцько Русин благально глянув на Арсена, і той замовив вина.

— Залишайся зі мною, — сказав Яцько, коли знову захмелів.

— Та замовкни, ти! — скипів Арсен.

— Рачил би тобі, ведлуг давнього обичаю, не зарікатися від лазаревої суми…

— Хто намовив тебе і чиїм язиком говориш? — скрикнув Арсен, згадавши, що такі слова він уже чув біля брами Луцького замку. Чому його хочуть затягнути до себе жебраки, з якого приводу? Сказав, ніби відпрошувався від напасника: — Зрозумій же, Яцьку, що я музикант, і хліб собі завжди знайду.

— Жебраки також мають ліри…

— Чого ради тягнеш мене у свою твань? — з докором мовив Арсен.

— А ти сведецтво маєш, що не у твань ідеш?

Коли виходили, корчмар улесливо промовив до Арсена:

— Ай джан, залишайся у мене на службі, мені музикант ой як потрібний!

— Та пропадіть ви пропадом! — розлютився Арсен, віддав корчмареві плату, Яцькові всунув у долоню монету і вийшов з корчми, грюкнувши дверима.

Яцько Русин вийшов слідом за ним на поріг.

— А не забудь сюди дороги, позначку десь залиши! — гукнув.

Тепле сонце встало високо над Левиною горою, гомоніло передмістя, снували люди, мов мурахи, вимішуючи ногами весняну квашу. За костьолом Марії Сніжної звелася трьома вежами Татарська брама, манила до себе, і водночас віяло від неї холодною тривогою.