Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Гончар Микита крадькома, ніби вже всі в місті могли знати, що трапилося, пробрався до брами й легко прочинив її. Стражник загородив йому дорогу алебардою.

— Я до його милості боярина, — промовив Микита тремтячим голосом: до нього дедалі чіткіше приходило усвідомлення кари, яка його чекає за вбивство тивуна, але іншого порятунку, як признатися у всьому старості, не міг придумати. Про втечу й не помислив, бо куди втече, коли іншого світу поза Олеськом і Гавареччиною не знає; чекати дома, поки прийдуть за ним, було ще страшніше. Він повторив: — Я до пана старости Івашка Рогатинського.

Стражник пропустив: державець олеського ключа, коли бував удома, приймав усіх — від багатих землян до найбіднішого волочебника. Зате в замку не допускав до себе нікого з посполитих.

Микита зайшов до вітальні, обвішаної зброєю та вистеленої кабанячими шкурами, і довго чекав. Врешті із хоромів крізь бокові двері увійшов бородатий чоловік у повісм'яній вишитій сорочці. Гончар упізнав у ньому старосту і впав на коліна.

— Встань, — мовив Івашко. — Я не король. Кажи, чого просити хочеш. Чи мо', накоїв що?

— Я тивуна… тивуна гаварецького, що від судді Давидовича… Мартина, которого Скрибкою прозивають, нині… убив, — простогнав гончар.

— Убив?! — Івашко аж присів на лавицю, з подивом придивляючись до мирного широкого обличчя ремісника, який, здавалось би, і мухи не здатен роздавити. — Як — убив?

— Горшком, ваша милосте…

Івашко прикусив спідню губу, що затремтіла від сміху, і допитував далі:

— За віщо ти його убив?

— Я не хотів… Він чиншу жадав, на переднівку — чиншу цілу гривню, бо суддя весілля синові справляти має, а в мене й півгроша не знайдеться — на своє весілля восени геть усе витратив… Він ударив мою жінку нагайкою по лиці, а мені Бог тяму відібрав…

Івашкове обличчя спалахнуло червінню. Злість на скнарість Давидовича змішалась з гнівом на непокірних підданих, до того ще й лихе передчуття стривожило душу: смерть напередодні весілля, яке має відбутися післязавтра, нічого доброго не віщує. Він сказав жорстоко:

— Убієн будеш за вбивство.

Плечі в гончара опустилися, впала голова на груди.

— Вивести його! — гукнув Івашко до одвірного.

Втім, у дворі почулися чоловічий і жіночий голоси, якесь дивне хихотіння. Івашко вийшов на поріг. Біля брами стояла молода жінка в хустині, зсунутій на потилицю, й сардачку, вона тримала за руку тивуна Скрибку. Одне око в нього запливло синьою пухлиною, а він блаженно сміявся і повторював одне й те ж:

— Я інклюзник! Я інклюзник…

Жінка покинула тивуна й підбігла до боярина.

— Не карайте, не карайте мого Микиту, чей же не вбив він нікого, — залебеділа. — Тивун живий, дай йому Боже здоров'я. Живий, тільки сміється…

— Я інклюзник, — переконував тивун стражника. — Дам тобі один грош, а мені вернеться десять… Я навчу пана суддю, як робити з гроша інклюз, і він назбирає синові на весілля купу срібла. Я чорта поцілував, а на Cyca плюнув, я навчу суддю, як на Cyca плювати…

— Відведіть його в казнь, хай там посидить, поки отямиться, — звелів Івашко. — А цього, — показав на Микиту, — до замку, в татарню!

Орися чула все.

Вона сиділа у дівичнику й вишивала нелюбові весільну сорочку. Знала давно, що не має волі, хоч батько її безтямно любить. Сказав колись: «Королі з королями, бояри з боярами, смерди із смердами. Анну Ярославну видали за французького короля, Ядвігу за Ягайла — чи їх хтось питав про любов? Ти ж вийдеш за Адама Давидовича, бо мені з його батьком Олесько тримати». Знала, що нема її волі, і звикала до рум'янощокого Адама, який приходив до неї двічі на тиждень і водно теревенив про те, скільки в теребовельському маєтку, який буде належати йому, ланів, скільки челяді чорної — парубків, і челяді білої — жінок, скільки служб тяглих людей, а скільки бортників, риболовів і сторожів, сокольників, бобровиків, конюхів, лісничих, бондарів, ковалів і теслів.

Слухала і знала, що все це буде належати їй, і поволі зживалася з цією думкою. Лякали її тільки блідо–сірі, прозорі, аж безбарвні очі жениха, в яких сиділи причаєні цяточки зіниць; ті зіниці дивилися на неї колюче, немов цвяшки, і ніколи не теплів, не каламутився і не хмурнів колір довкола них, бо ж його й не було. До всього звикла, а до Адамових очей звикнути не могла. Проте покірно готувала себе до заміжжя.

Аж той гусляр — з карим, густим, немов смола, поглядом відкрив їй зовсім інший світ, попри який сама ходила досі, минаючи його стороною, навіть не гостюючи в ньому. Світ сотень, тисяч людей, котрі мають свої біди, втіхи, радості, смуток, а тому й очі в них цікаві й напружені, теплі або смутні, бо чогось вони шукають, щось знаходять чи втрачають, і ніхто їм не підносить готового, такого, що не забарвлене ані смутком утрати, ані радістю знахідки… А той гусляр перший діткнувся її, бо Адам навіть не сідав близько, а той гусляр, шалений, сильний, впився до болю в її уста, хоч вона просила легкого цілунку, і Орися втекла тоді з тим болем, а він мучить її вдень і вночі солодким чеканням і гріховними снами…