Роман Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Івашко, не розуміючи, пильно дивився на засмученого й від смутку того аж згорбленого гусляра. Переглядалися між собою скоморохи, знизуючи плечима.

— А ви відробляйте гривню, братове, я цим разом не буду за пиво честь віддавати.

— То йди собі, Арсене, від нас, — мовили дударі. — Нам давно з тобою тяжко. Відколи з Луцька пішли — і гроша доброго не перепало. Чомусь нудиш світом: то лазаря тягнеш, мов жебрак, то зовсім не хочеш грати.

— Сам знаю, що треба геть іти. Прощавайте…

Арсен підступив до побратимів, з якими обійшов півсвіту, обняв кожного і, поправивши гуслі на плечі, подався до брами. Але вернувся. Він підбіг до Івашка, що стояв серед подвір'я, усе ще не можучи збагнути дивної поведінки гусляра. Вклонившись у пояс, Арсен сказав тремтячим голосом:

— Не справляй весілля, боярине… Не віддавай дочки за поганого Давидовича. Ти ж батько…

— Так ось чого ти… Чи не за тебе віддати? — не стримав за зубами лютого крику Івашко.

І стишився, зів'яв, бо уздрів у цю мить тільки обличчя Арсена, а про його скомороший одяг, про його гуслі забув, і побачив у ньому себе самого, колишнього — молодого, вродливого, за яким пішла, не питаючи, хто він, красуня Параскева, і яка то радість, яке то щастя було в них, а що буде в Орисі з цим холоднооким Адамом, і чому б не… чому б не…

— Боярине! — схлипнув Арсен, дивлячись, як м'якне суворість батька. — Я люблю Орисю, і вона…

— Вона?! — сполотнів Івашко, втямивши, що ось тут, у цю хвилину, посмів скоморох просити руки боярської дочки — жебрак хоче стати його зятем? — Що — вона? — ступив до нього, стискаючи кулаки. — Іди ти… Іди, поки я добрий, поки собак з ланцюгів не спустив!

Служниці чесали молоду, вона дивилася крізь вікно і бачила, як ішов з двору похилий гусляр, по Орисиному лиці текли сльози, а губи ворушилися у вдячній молитві за те, що не обминула її, хай і коротка, мить щастя, що спізнала вона хоч присмак його, бо ж могли вони й розминутись…

На передмісті Арсен зустрів Осташка Каліграфа.

— Заболіло, Арсене, — сказав Осташко, вислухавши скомороха. — Добре, що заболіло. А куди помандруєш тепер?

— До Львова подамся.

— Не йди, парубче, у той Вавілон. Рать тут буде. Навіщо йдеш на той бік? Невже думаєш, що тільки мечами воюють? Гуслі — теж зброя. Хіба не болітиме тобі серце там, коли тут литиметься кров?

— За кого литиметься кров? За Івашка?

— За землю нашу. За віру православну.

— Немає у мене ні землі, ні віри, — змахнув рукою Арсен, обминув Осташка й подався Волинським шляхом.

Досі серце ще не боліло. Ані тоді, коли ректор Ягеллонського університету заборонив схизматам проживати в бурсі, і Арсен у гурті жебручих спудеїв пішов співати «gaudeamus» попід вікна краківських міщан, ані коли залишав уранці нагріту тілом корчемної служниці тверду постіль в убогому меркаторії, ані коли пропив останній квартник і з чотирма такими, як і він, жаками в товаристві львівських малярів вирушив без гроша в мандри. Веселі то були часи! Де пиво пив, там честь віддавав і не залишався в боргу ні перед кривдниками, ні перед доброчинцями. Вся земля належала йому і кожну віру ісповідував.

А нині не стало ні землі, ні віри.

Він уздрів ув образі дівчини незнану досі чистоту і збагнув, що вона десь–таки існує на світі, горить чистим золотом, проймає світлом заскорузлі душі й нагадує людині про те, що природа їй обіцяла набагато більше, ніж дало життя. І ту чистоту поганять, і те світло гасять.

Ішов швидко, слух його переслідували весільні пісні, хоч їх ще й не заводили дівчата, прошпигували мозок звуки труб і дуд, хоч скоморохи ще не починали грати, — уявні співи й музика, під які сьогодні неминуче впаде заслона, яка назавжди сховає від нього Орисю, скупчилися навколо нього, мов тучні хмари.

Квапився, щоб устигнути подолати відстань, через яку не зможе наздогнати його справжній весільний гомін, бо напевно вернувся б і блукав довкола Івашкового двору, мов пес, і карав би себе красою молодої, і картав би себе за те, що зрікся товариства.

Аж коли минув Юшковичі й Ожидів і дорога вивела його в тихе поле, що рябіло чорними проталинами серед віспуватого снігового покриву, сповільнив хід і відчув, як з кожним кроком пройденої дороги наростає злість у серці і пригасає печія. Чув, що відривається назавше, від того життя, яким жив досі, — перегоріла посередині нитка, і вже розмотується новий клубок, і вже кличе до себе нове, незвідане, і буде Арсен у тому житті іншим. Яким — не знав. Ішов просохлим на весняному сонці Волинським шляхом і дивувався, що від люті глухне біль.