Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

На сцену виходить хазяйка вечорниць Явдоха — його Тереза; Гулак вдивляється і не впізнає її обличчя, слухає і не впізнає її голосу. Грає Явдоху незнайома артистка; Нана витирає сльози радості; чужа артистка грає пристойно, і Миколі Івановичу відлягає на серці: зустрічі не відбудеться, немає більше Терези.

А потім на сцені почало відбуватися дивне дійство, власне, не дійство, а найсправжнісінька життєва драма: Господи, і це Полтавщина — весь світ наповнився полтавським степом, і життям, і мовою, наче й не було того безмірно довгого півстоліття; перед очима — сільська парубоцька ватага, така знайома своєю буйністю, і співи, і жарти, і суперечка за красуню Варку і любов тихої ніжної Софії — її щастя, душевний біль і трагедія…

Це неймовірно: Софія–Заньковецька своєю грою заперечує театр — бо ж нема гри, є життя, у всій своїй правдивості; заворожений зал раз у раз спалахує оплесками — і тільки тоді свідомість сприймає театральну умовність, і не віриться Гулакові, який покинув Україну на світанку її пробудження, у такий високий злет народного духу.

— Слава тобі, Господи, що уздрів, — прошепотів, коли вистава закінчилася і зала шаленіла від захоплення. Він хотів тихенько вибратися з ложі, та на сцену до акторів, які кланялися публіці, вийшов схожий на пророка бородатий чоловік, він підвів голову і заговорив — забилося радісно Гулакове серце: він ще раз побачив Акакія Церетелі.

— Тільки великий народ, — пролунав голос поета, — міг виростити таку велику актрису. Якби усі країни світу мали подібних митців, світ був би щасливий. Ви зуміли, Маріє, зрозуміти биття кожного серця і жити муками інших. Спасибі вам від грузинського народу!

Тоді на сцену вибігли молоді грузинські хлопці, підняли на руки Заньковецьку і понесли помостом над оркестровою ямою через усю залу до виходу.

Гулак побачив її зблизька.

«Щасливий я, — подумав. — Ніхто з моїх побратимів не діждався побачити духовне воскресіння нашого народу. Я прожив найдовше. Це винагорода за все… щедра, велика винагорода».

Він тихо підвівся. Нана в самозабутті плескала в долоні й вигукувала «браво!», зараз вона піде за куліси до матері. Микола Іванович якусь мить вагався — йти чи не йти з Наною? Йому хотілося побачити Акакія Церетелі. А втім — навіщо? Гулак давно вже ступив у минуле, і коли щось залишилося по ньому — то пам’ять. Не варто з’являтися привидом з того світу… Він зараз вибереться з театру і знайомими вулицями, провулками, не відриваючи очей від піднебесного, засіяного світлами Авлабару, попри храм Сіоні, через Мейдан, поминаючи сірчані лазні і увінчаний мінаретом Сейдабад, пройде востаннє рідним Тифлісом — до будинку батоні Іраклія.

Усе згадав Гулак в одну мить, і солодка втома, як у косаря, що ліг спочити в холодку, огорнула його, мов мево, і знав він, що ніколи вже не повернеться додому — домом для нього стала вся земля, і він вибрав для себе найкращий куток, що пахне духмяним рейханом, — над озером із живлющою водою, куди завжди приходитимуть люди.

Не сподівався вже побачити кого–небудь і не хотів цього. Він вийшов на свою вершину, далі дороги нема. Смерть, яка лякає всіх живих на світі, здалась йому звичайною потребою — так здорова людина готується до сну: вмивається, стелить постіль, шепоче молитву, лягає, і хоче якнайшвидше заснути, і сердиться, коли сон довго не приходить.

Пугукнула сіра неясить, Гулак розплющив очі й побачив перед собою поставного мужчину з рушницею в руці, в черкесці з газирями, в каракулевій чорній шапці, з–під якої вибилися смоляні кучері. В зубах він тримав з кизилового дерева люльку на довгому цибуху, випускав з рота клубками дим і з цікавістю приглядався до старої людини в міському одягу, що спала на горі Ян–тапа поблизу озера Гьйок–Гьйоль — у володіннях гірських опришків.

— Ти абраг? — спитав Гулак.

— Абраги — там! — озброєний чоловік нервово змахнув рукою, показуючи на захід, ніби навіки прокладав межу між мусульманским і християнським світом. — Я качаг Набі!

Гулак підвівся. Дивно було. Його бажання сповнилося вмент: він таки побачив останнього опришка, в якого переймуть зброю новітні борці. Ті, новітні, перекроять межі між народами і зберуть усіх покривджених докупи — інакше не переможуть. Чого ж хоче качаг Набі, про якого народ складає пісні, що дасть він людям, які надіються на нього, за що він воює? Спитав про це Набі

— Хочу повернути честь обезчещеному світові, — відказав качаг. — Світові продажному, прокраденому, братовбивчому, хабарницькому, пропитому. Хочу повернути людям чистоту диких звірів, які самі вміють очищатися від скверни — тілесної і духовної.