Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

А мене донині мучить сумління: тоді ми весь час говорили про Азербайджан і я ні разу не спитав Миколу Івановича про Україну. Але дивно: чому він не обмовився про неї ні півсловом? Може, я помилявся, здогадуючись, що Берда навіювала йому гіркі думи про рідний край? Може, рідний край більш не жив у ньому?

Микола Іванович повернувся з гостинного Ял–кишлаку додому стомлений і очищений, немов після церковної відправи. Йому хотілося лягти горілиць і прислухатися, як цокає на стіні старий годинник, відлічуючи секунда за секундою його життя, котрого залишилося зовсім мало, — він спокійно спостерігав своє згасання, ніби дивився на деревину, яка пізньої осені струшує з себе все більше й більше зжовклого листя, готуючись до супочинку.

У такі хвилини він прагнув самотності, і навіть зустріч з Наною була йому не бажана, а що вже й казати про її чоловіка, непривітного купця Равтопуло, з яким тільки й розмовляв, що вітався.

Гулак тихенько підійшов до цегляного будиночка над Гянджа–чаєм, обережно відчинив двері, щоб прослизнути непомітно на свою половину, та в коридорі побачив Нану, яка вийшла його зустрічати. Завжди вибігала йому назустріч, коли була дома; дотик ії до руки заспокоював Гулака, при ній почувався захищеним і не самотнім. Але нині…

Нана дивилася на вітчима великими і голубими, як у матері, очима, він помітив, що пасербиця насилу стримує призначену для нього якусь таємницю, готову ось–ось зірватися з уст; так само п’ятнадцять років тому дивилася на нього Тереза, сповіщаючи, що в Тифліс приїхав Костомаров; Гулак більше не бажав несподіванок, він поквапився відвести від Нани очі, відчинив двері своєї кімнати і швидко сховався за ними.

Проте бажання віддатися забуттю пропало, Гулак відчув, що Тереза, яку йому тільки–но нагадала Нана, не викреслена ще з його життя, живе в ньому; він підійшов до вікна, намагаючись іншим враженням притьмарити воскреслий у пам’яті її образ. Вікно з кімнати, заставленої книжками, виходило на річку Гянджа–чай, за якою простилався рівний, мов таця, рудий степ, що в далині пухирився, горбатився, здиблювався і впирався нарешті в Аджикентську гряду.

За десять літ Гулак звик до цього краєвиду, він часто вимірював його пішки, доходячи до гір, а нині зайшов у них, мов у відчинені ворота, і вже не міг себе спинити, а може, здійснить–таки свою давнішню мрію — дійде до голубого високогірного озера Гьйок–Гьйоль і нап’ється з нього чистої води, і буде це остання його подорож: так дикі звірі, вірні законам непорочної чистоти, покидають перед смертю своє стадо. Не дійшов, вернувся… А для чого — щоб згадати Терезу, якою вона була в ту мить, коли він прийшов із заутрені з храму Сіоні?

У кімнаті верхньої галереї, що повисала над іншими, немов голуб’ятник, і належала не так тісному, захаращеному житлами і темному Старому містові, як небові, ще спала Тереза, а магма сонця уже виливалася на гребінь гори Махата за Курою і ціпеніла тацею на прохолодному повітрі.

Перший промінь пробив шибку у віконці галереї і впав на руку жінки, яка спала. Він був немов постріл, раптовий і у вранішньому холоді пекучий — Тереза прокинулася. Вона завжди будилася зі сходом сонця, цей рефлекс зостався з того часу, коли вона у складі театральної трупи мандрувала з міста до міста, і позбутися його не могла. А може, й не хотіла: перший промінь кликав її у мандри, до яких вона по–циганськи звикла і які для неї несподівано закінчилися.

Тереза прокинулася і побачила на зап’ясті багряне кільце, що стрімко повзло до ліктя, перескочило, минаючи плече, на відкрите персо й опекло; кільце розширялося і гріло, воно пасувало їй, як вдало підібрана прикраса, і від цього жінці стало добре й затишно, та кільце не стояло на місці, посувалося й кудись манило. Тереза теж посувалася тихенько, щоб затримати його на персі, слідкувала за ним стривоженими і радісними очима, боялася його згубити, а воно вже вибралося на щоку і освітило нарешті весь профіль.

Тоді Тереза, на своє щастя чи нещастя, глянула у дзеркало навпроти і побачила там себе такою, якою була колись, а може, ніколи такою й не була: бліда і ніжна, просвітлена наскрізь пурпуром, дивно гарна й щаслива від своєї жіночої неповторності. І тоді бунт, що зростав у ній день від дня проти спокою і заціпеніння у цьому темному й тихому помешканні, загубленому в лабіринті вузьких вуличок під стіною Сололакського гребеня, спалахнув разом із сонячним світлом. Вона злякалася цього почуття, схопилася з ліжка, одяглася й пішла готувати сніданок мужеві, який, напевно, вже дріботів додому скупим і спутаним крочком з храму Сіоні.