Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Вимогливий, нахабний стукіт у двері повторився, Гулак зрозумів, що він означає, миттю кинувся до шафки з паперами, знайшов програму Братства «Книга буття українського народу», викинув її у відхоже місце; двері хиталися, Микола Іванович згадав, що в іншій шафці лежить ще один примірник програми, взяв його, та до сортиру вже не встиг — двері виважували, сховав папери за сорочку під пояс, не подумавши навіть, що його можуть обшукати. Тоді підійшов до дверей.

— Хто там?

— Іменем закону! — почулося грізне.

У цю мить Гулак відчув, як страх, що мучив його довгий час, безслідно пропав. Це було дивне й прекрасне відчуття вивільнення від стидкого тягаря: усвідомив, що з цього часу відпадає альтернативність його майбутнього життя, він безповоротно і назавжди переходить у єдиний стан — професійного борця; це сталося несподівано швидко, але сталося, і вороття не буде. Відтепер користуватиметься однією трибуною — лавою підсудних, висловлюватиме свої погляди на допитах, способом популяризації його думок будуть протоколи, а єдиним званням віднині повинна стати мужність. Він прийме цю нову атрибутику свого життя і йтиме в ньому далі так чесно, як донині.

Гулак відчинив двері: до кімнати ступили статечний генерал і поліцмейстер.

— Дубельт! — відрекомендувався генерал, нітрохи не сумніваючись, що його прізвища хтось може й не знати; не помилився — Гулак знав. Дубельт показав на жандарма: — Обер–поліцмейстер Петербурга Кокошкін… На вас, пане Гулак, надійшов донос від професора Костомарова, що ви організатор протидержавного Слов’янського товариства. Ми арештуємо вас… Кокошкін, починайте обшук і не забудьте про сортир.

— Усе… — прошепотів Гулак, і його плечі опустилися, ніби він зняв з них тягар; Дубельт прийняв цей шепіт за зойк відчаю, капітуляції, він повернув голову до арештованого, і на його суворому обличчі промайнула тінь співчутливої усмішки.

Цю усмішку Гулак запримітив і відразу розгадав її підступність. Випрямився, холодний полиск заступив його зіниці, і ніколи він з очей уже не сплине, і ніколи не впустить в’язень у душу зрадливого співчуття жандарма.

— Що — все, мій юний друже? — запитав несподівано ласкаво Дубельт. — Ви молодий, і все ще попереду вас. Як поведетеся… Ось Костомаров чесно виказав…

— Ви брешете, — не підвищуючи тону, промовив Гулак і побачив, як дикий сказ зайнявся в очах Дубельта; білі рукавички в його піднятій руці затріпотіли над головою в’язня — кулак, розтявши повітря, прослизнув біля вуха.

Гулак спокійно й холодно дивився на Дубельта, і змерк сказ в очах генерала.

— А ви — добрячий горішок… — похитав головою. — Ну–ну… Та ще не такі розколювалися в наших зубах.

Поліцейська карета мчала на Фонтанку. За Ланцюговим мостом візник виїхав на Пантелеймонівську вулицю і зупинився біля залізних воріт. Обер–поліцмейстер вивів на вулицю в’язня. Ворота відчинилися. Гулак оглянувся на вільний світ і з закладеними назад руками увійшов у темне квадратове подвір’я колишнього кочубеївського палацу — нинішнього приміщення Третього відділу.

Донині пам’ятаю: темінь. Цілком темний каземат. У казематі є вікно, але зовні воно забите дошками — це зроблено спеціально для мене — і ні щілинка не просвічується. Я дотикаюся — рипить під пальцем скло. Ніхто до мене не приходить цілу добу, ніхто нікуди не кличе. Їсти теж не приносять. У всьому світі нікого немає, крім мене. Ні з ким не порадишся, не поскаржишся — сам єси перед собою.

Під стіною — нари, у кутку — параша. Сон не приходить, а довкруж так темно, що не можна навіть побачити своїх пальців, піднесених до очей, і діймає таке відчуття, ніби я фізично не існую, а живуть лише мої думки, і аж моторошно стає під помислу: певне, так почуваються душі в загробних царствах — думають, розуміють, що діється довкола, а вдіяти не можуть нічого, бо безтілесні. Можуть лише оцінювати свої колишні вчинки і жалкувати або ж радіти за них і ще робити припущення: що сталось би, якби зробив не так. Та найпекучіше, мабуть, дошкуляє душам на тому світі сумнів: чи варто було чинити так, а не інакше, чи був смисл офірувати собою, чи залишить ця пожертва хоча б помітний слід?

І раптом осяває мене думка — вона приносить полегшу, але й тривожить, бо треба вивірити наперед свою витримку: мої вчинки, моя діяльність тільки розпочинаються, і рано ще оглядатися назад. Я допіру матиму можливість довести свою потрібність або ж непотрібність і право роздумувати — залишиться по мені слід чи ні — отримаю аж тоді, коли пройду крізь цю темінь цілим і неушкодженим. Може, весь сенс моєї діяльності в тому, що я опинився тут? Адже світло завжди народжується в темряві.