Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

— Ти хочеш повернути людство в заге–дзор [36] Долина печер ( азерб .) … — суворо промовив Гулак. — І вигинуть кволі тілом, яких Бог часто наділяє розумом, і не стане юродивих, які мають відвагу говорити правду, і пропаде різниця між порядністю й безчесністю, і не буде більш потреби каятися та прозрівати, і відпадуть сумніви, які спонукають до мислі, і вмре бажання боротьби за поступ… Ти хочеш повернути людям чистоту стада. Це злочинна ілюзія.

— Не знаю, хто ти — хафіз [37] Вчений богослов. чи хизр [38] Покровитель подорожніх і пастухів. , — присів качаг біля старого, вибив об чобіт люльку. — Та бачу — розумний… Який же інший спосіб для оновлення світу, крім спускання сукровиці з поспільства, знаєш ти?

Гулакові згадалися: кееноба, і карачохелі Гіві, і кров… Сумнів здавив його серце: а марно пролита кров теж стане кольором нової боротьби?

Марно пролита кров? Ніколи, за всю історію людства, не пролилося ні краплі крові марно. Кров непорочності — для радості, кров породіллі — для продовження людства, кров з пальчика дитини — для гарту, кров з бандита — для очищення суспільства, кров, пролита за вітчизну, найсвятіша кров, а несправедливо пролита залишиться в пам’яті розумнішого за нас покоління.

— Не знаю іншого способу, — відказав Гулак. — Але тоді лише кров освятиться перемогою, коли новітні качаги і абраги переступлять межу розчуження і доведуть своїм життям та боротьбою, що не тирани і їх креатури, а знедолений люд покликаний вирішувати долю історії.

— Вони вже є — ті, новітні?

— Повинні бути — час пізній.

— Це добре. Мене завтра уб’ють…

Качаг викресав вогню, закурив люльку, підвівся і побрів кущами в бік Ял–кишлаку — прощатися з народом.

А тоді Гулак крізь міцний сон побачив постать Майстра Часу і Простору на тому місці, де стояв Набі.

— Є чорна магія, маестро, — промовив Майстер, — яка виконує дії, що стоять вище законів Природи. Не знаю її таємниць, а може, вона й не існує. Та є біла магія, яка діє в межах законів Природи: зміщує час, повертає напрями у просторі. Я Майстер білої магії. Все, що ти побачив, забудеш, але це станеться з тобою. Після очної ставки із своїм минулим. Ти мусиш знати, з чим ідеш у четвертий вимір, — і чи йдеш?

Він змахнув чарівною паличкою, набалдашник якої жеврів, мов світильник, і Гулак прокинувся.

Годинник вибив сьому. Микола Іванович почав квапливо збиратися на поїзд — до Мцхети.

Поїзд розмірено запихтів, набрав духу перед дорогою і статечно рушив на простір Дигомського масиву, зарослого осиковими перелісками і велетенськими лопухами понад Курою, набрав швидкості і, полишаючи за собою праворуч Махату, а ліворуч Мтацмінду, прослизнув із звинністю вужа і зник між горбочками й горбами, порослими кущами дерези.

Тільки Свята гора — Мтацмінда — ще довго гналася за мною, та я знав, що зникне й вона з очей, і подумав тоді: якби поїзд ніде не спинявся і колія не закінчувалася в Мцхеті, то за який час… Та годі, признайся сам собі, Миколо Івановичу, що розпачливі слова Тараса «холоне серце, як згадаю, що не в Украйні поховають» уже не катують більше твою душу, і хто зна — якби цей поїзд справді не спинявся і вивіз тебе на степові простори України, чи не вернувся б ти, наплакавшись уволю, знову сюди, де над Махатою щодня черленим кружалом сходить сонце і, нагрівши добіла гостроверху баню храму Сіоні, заходить, втомлене, у помаранчеве марево над Мтацміндою.

Я тому й сів не в перший вагон, у який зайшли граф Уваров й професори Міллер, Іловайський, Антонов і Костомаров. Вони тамтешні, вони так і поїдуть разом додому, і навіщо вислуховувати мені ввічливі й непотрібні поради, запрошення і співчування — доброзичливі, а насправді нещирі, бо якби й можна було і я поїхав разом з ними — що робив би т а м, коли життя давно відбило на кожному свою печать і кожному визначило його призначення на землі.

Докінчив би розмову з Костомаровим? А вона ж закінчилася учора, і добре, що на схилі нашого віку відбулася і роздробила на пісок камінь кривди, що ліг між нами, здавалось, назавжди; пісок розмиється, ніхто ж із нас не винен — винен час, і він колись складе реляцію майбутнім поколінням про правоту і неправоту кожного з нас.

На очну ставку маємо нині стати не один проти одного, а кожен супроти себе самого.

Гулак спостерігав крізь вікно останнього вагона, як зникають по черзі з очей Махата і Сололакський гребінь з фортецею Нарікала, вкритий чорною буркою сосон пологий хребет Шавнабаду — тільки Мтацмінда височіла під небом, і не віддалялася, і не маліла — мабуть, тому, що стояла вона на довгому Гулаковому шляху верстовим стовпом, і думав він про ту дорогу, яка для його покоління розпочалася шибеницею із п’яти перекладин за мурами Петропавловської фортеці, продовжилася могилою Грибоєдова на Мтацмінді й убивством Лермонтова в П’ятигорську.