Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Я сидів серед могильної тиші в кав’ярні за важким дубовим столиком, покручував у пальцях підсвічник, заляпаний жовтими бурульками воску, й відчував на собі пильний погляд кельнерки: напевне, мій зовнішній вигляд, яким вона спочатку так захопилася, навіював тепер недовіру: а може, це поліцейський шпіцель? «Ну й що, — подумав я, — чим може загрожувати шпик кельнерці?» Проте мені захотілося кудись сховати циліндр, я потримав його в руках, розглядаючись по залі, кельнерка вмить підбігла, послужливо забрала в мене й повісила на вішак поблизу шинквасу. Ми не перемовилися й словом, тиша у кав’ярні ставала напруженою, і я вже подумав, що треба йти геть: ніхто ж не приходить; та в ту хвилину тихо, немов скрадаючись, просунувся крізь відхилені вхідні двері невисокий щуплий панич з інтелігентним обличчям, обрамленим гладкою зачіскою й бакенбардами, до підсліпуватих очей прилипли квадратові окуляри, мав він вигляд сумовито–трагічний, і я не сумнівався, що це зайшов хтось із молодомузівців.

Кельнерка просвітліла, сперлась ліктями на ляду, втопила вказівні пальчики в ямки на пухкеньких щічках і проспівала солодко:

— Пан Карманський п’є нині на сольо–о? А де ж пан Місьо–о?

Сумовите обличчя клієнта ще більше спохмурніло, він став біля ляди, подивився кельнерці в очі й мовив, коротко зітхнувши:

— Отак, пані Малгосю… Отак.

— Пан Карманський закохався! — півкнула Малгося, закриваючи уста долонькою. — У пана в серці сум?

— Не до жартів, пані Малгосю…

— А поезію вже склали на тен темат?

— Почав… «На межах чорна задума бродить, а хвору душу повив туман… повив туман…»

— Сідайте й складайте, пане Петре: поезія завжди лікувала вас від кохання… А хто вона?

Поет нахилився до кельнерки, прошепотів, і вона знову вискнула, забувши цього разу затулити долонькою рот.

— Артистка? Та, що приходила вчора з Адвентовичем?

— Вона, пані Малгосю…

— І не відповіла вам взаємністю?

— Я ж їй іще нічого не сказав.

— То кваптеся, кваптеся, пане: той… Адвентович такий, що задурманить будь–кому голову. Кажуть, він загіпнотизував навіть тюремну сторожу Бригідок і допоміг російським революціоністам утекти. То затятий соціаліста!

— Що ви на тому розумієтеся, пані… — спохмурнів Карманський. — Адвентович знає, чого хоче…

— Але й ви, і ви, пане Петре, не якийсь там пантофляж, ви теж можете заімпонувати тій артистці — якщо їй таке подобається, — своїми тюремними муками…

— Подайте мені кави з кожушком і не говоріть більше про те! — обірвав розмову поет і підсліпувато попрямував до столика, мене не помічаючи.

Я тоді згадав розповідь Коцка про Карманського, і ніяк не міг зіставити цього меланхолійного поета з героєм, якого змалював мені Адам. Коцко все перебільшував — бачив у людях не справжнє, а бажане. Я почув, як до мене підкрадається почуття розчарування в особі, якої, зрештою, й не знаю. Для мене ще там, за океаном, люди поділилися на незалежних і залежних, залежні — на скорених і нескорених, нескорені — на компромісних і безкомпромісних; і коли хтось обрав для себе ту чи іншу позицію, то повинен бути їй вірним, і нема чого естетові задля моди ставати на якийсь час революціонером, а потім соромитися чи боятися того свого кроку.

Від Адама я дізнався, що наприкінці січня цього року українські студенти оголосили віче за створення українського університету у Львові. Сенат віче заборонив і дозволив вшехполякам самим розправитися з бунтарями. Двадцять студентів забарикадувалися в аудиторії на другому поверсі, ще стільки прийшло їм на допомогу з третього, бунтівники зім’яли боївкарів, поламали в аудиторії столи, позривали портрети ректорів у аулі [54] Актовий зал. , побили мало не до смерті секретаря університету Алойзу Віняржа і вийшли в місто, співаючи пісню «Шалійте, шалійте, скажені кати!» На розі Академічної їх оточила поліція. Саме тоді з бібліотеки вийшов тендітний студент філософії Петро Карманський, автор поетичної книжечки «Ой люлі, смутку», перечулений лірик. Він боязко обійшов заарештованих товаришів і раптом почув: «Карманський, якщо ти порядна людина, то твоє місце серед нас!» Поет, який був зайнятий лише своїм особистим смутком — це теж потрібне, хтось повинен оспівувати стан людини в певних умовах, — приглянувся крізь окуляри, впізнав того, хто звернувся до нього — був це Адам Коцко, організатор віча. Не довго вагаючись, Карманський просунувся крізь кільце поліції, став серед заарештованих. Просидів місяць, витримав голодовку, недавно вийшов із тюрми… А тепер не хоче, щоб йому нагадували про той вчинок, бо ж, видно, не мав духовної потреби сповнювати його, не був готовим до нього й піддався тільки хвилевому настроєві або соромові. Я далекий від протестантства, мій протест — малюнок, більше я нічого не вмію робити, але коли б ступав на дорогу відвертої боротьби, то — як Січинський, як Коцко, як Франко.