Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Та існував Високий Замок. Останні тижні й дні, які скрипаль проводив біля фігури Яна з Дуклі, жебраючи смичком, зелена гора височіла в піднебессі для нього, він весь час вдивлявся у неї; і ставала вона символом висоти, яку він урешті повинен здолати й стати на ній повним зростом свого таланту, піднятися над плебейським містом, немов Мойсей на Синаї, й здобути визнання, залишившись на ній назавжди.

А гора втікала, як доля, — покликала і не дається; Косинюк прошепотів уперті рядки з Франкового «Мойсея»: «Та я мушу, я мушу дійти до межі Канаана…» — і тоді заступила йому дорогу тичкувата постать пропитого чоловіка з синіми мішками під очима, з чорною збитою у ковтуни бородою, з обличчям, схожим на викручену шмату. Чоловік крадькома всунув свою долоню в Іванову, кисть руки була гладка, ніби вичовгана в попелі, й швидко висковзнула, як слиж або пічкур.

Був це колишній молодомузівець Йосип Шпатько, який прославився серед молодих львівських поетів не так своїми гуморесками, як тим, що з пригощень на сільських фестинах завжди вертався з течкою, набитою смаженими курячими ніжками, а з міських просвітянських імпрез — шматками тортів; він мав у нагрудній кишені саморобний календарик неділь і свят, навпроти яких записував адреси впливових українських родин, до них почергово приходив на обіди декламувати свої гумористичні вірші; був він теж автором повісті «Виродок» — про такого собі салонмена, який гасає по світу, щоб вигідно одружитися, засвоїв для себе істину, що живе у віці не пари й електрики, а корупції та протекції, вдень заграє з соціалістами, а ввечері грає на фортепіано по шинках; Шпатько нашіптував у літературних колах, що прототипом повісті послужив йому один реемігрант з Америки, маючи на увазі Косинюка; відомий був Шпатько ще й тим, що під час однієї дискусії між молодомузівцями і Франком він замахнувся…

Косинюк зупинився перед цією проявою, але тільки на мить, виминув її, та Шпатько схопив скрипаля за полу блузи й вискнув:

— Хіба ти не чув, який патріотичний акт задумано? Нині збираємося біля Народного дому. Там Карманський, Яцків, Пачовський…

— І вони дадуть тобі з’їсти й випити? — нагнувся до Шпатька Косинюк.

— Яке блюзнірство! — обурився Шпатько. — Ми нині вибираємося до Урича, щоб на скалі вибити пам’ятний напис на честь Івана Франка!

— І це будеш робити ти?! — Косинюк бридливо відтрутив Шпатька. — А що я казав, — говорив уже сам до себе, виходячи на Куркову, — той ваш народ, пане Франко, створив з вас ікону, щоб нею прикривати свою духовну ницість… Та пріч же, огидо! — шикнув на Шпатька, який підбігав за ним. — Бо піду, піду з вами, але тільки для того, щоб тебе струтити з тої скали…

А коли піднявся до стрілецьких кошар, побачив, що Замкова гора зупинилася, і він стоїть неподалік її підніжжя — зачарований світом троєцький хлопець, готовий розпочати своє сходження.

Воно давно розпочалося — тепер лише продовжувалось або ж закінчувалося… То було ніби в гарячковому сні, я схоплювався вряди–годи й тоді оглядався довкола, важко вибираючись із своїх видінь: біля мене товпилися самі обличчя — без тулубів — і всі просили, щоб я їх намалював, а я не мав на чому й чим, я був близький до розпачу, бо так багато облич не бачив ніколи, у Трійці вони від мене втікали, а тут шемрали, кричали, реготалися, плакали — і всі проштовхувалися до мене, щоб стати ближче; молоді й старі, красиві й потворні, заплакані й п’яновтішні лиця юрмилися в нашому смердючому трюмі, а на верхній палубі, де стріляли корки з шампанського і грала музика, були ще інакші — ангельські, я позирав деколи на них, підлізаючи крадькома по трапу, і плакав з жалю, що не мав навіть вугля, не те що олівця.

Деколи вибирався з того хаосу й тоді в поле мого зору виходили предмети: колії, паквагони, корабельні щогли, безкраї води, — ті предмети не в’язалися жодною послідовністю, вони існували самі собою, випадкові в моєму житті, змінювали один одного, і я про кожен з них міг спитати, чи це, бува, не Америка, бо знав, що задля якоїсь Америки ми з мамою покинули Трійцю й до неї їдемо, пливемо, мучимось… Я не уявляв собі свого майбутнього ні в якій конкретній іпостасі, а з минулим, троєцьким, єднало мене лише мамине жовте обличчя і ще образ пана в чорному сурдуті й капелюсі, який заходив до нас ще в

Трійці, а потім, ніби привид, з’явився біля залізної печі у краківській почекальні й зник; я не знав, що це Стефаник, а може, тоді він ще й не був Стефаником, напевно, він став ним, коли написав книжечку «Камінний хрест» про таких злиднів, як ми; ту книжечку подарував мені в Нью–Йорку Адам Коцко, і я впізнав автора на портреті, вміщеному в книжці, — тільки ці два обличчя засвідчували, що я не сьогодні на світ народився, а мав своє минуле.